Обитель героїв
Шрифт:
І пішов. Навіть пива не допив.
Залишилися троє на трьох. Довго срібнобородий кузарів намовляв, ще пару сулій виставив, із закускою… Перчений Лис вийшов до вітру і не вернувся – сховався, хитрун, у нору, від спокуси подалі. Перчений, він за милю чує, коли линяти час. Отут би й Міхалю з Франтішком задуматися, та бальзам з пивцем у голову вдарили, дуплетом. Надто вже завбачливо все виглядало. Ще й грошенят обіцяли…
Що було потім, Міхаль не пам'ятав. Отямився вранці, в мансарді, яку наймав у однієї приємної вдови. Довго не міг розчума-ти: спить він, марить, чи підхопив гнилу хворобу? Його кидало то в жар, то в холод; обстановка мансарди пливла перед очима, взявшись серпанком, і раптом проступала з неправдоподібною
У кутку стирчав горбатий привид, смердів цвинтарем і гро-зився пазуристим пальцем: «Не чухайся, цапом станеш!» Мі-халь кричав до привида, що буде чухатися, чим би це не обернулося, і чухався, і дарма – свербіж тільки посилювався.
Спасибі вдовиці: зметикувала, що постояльцеві зле, викликала казенного лікаря-дармоїда, і три дні відпоювала пожильця бульйоном зі свинячих ніжок з молоком. Лікар з'явився п'яний як чіп, грозився пустити кров, бурмотів казна-що про якогось Делірія Тременса, напевно, свого дружка по лікарському ремеслу. На фартовій «кафці» деліріями кликали тих, у кого макітру геть скнюкало, так що Міхаль образився і дав грубіянові по шиї. Та не розрахував сили – полетів лікар сторчголов за двері, на тім курс лікування й закінчився.
На четвертий ранок він прокинувся з головою ясною і порожньою до дзвону. В тілі відчувалась нестерпна легкість битія. Горбаньн-привид зник, цвинтарний запах вивітрився. «А чи не здох я часом?!» – з тривогою подумал злодій. Проте знайшов поруч купу млинців із сиром, прогнав недобрі думки й накинувся на їжу. Запив млинці джбаном грушевого квасу й дійшов висновку, що життя прекрасне.
Відкривши схованку, де зберігав заначку, Міхаль знайшов шкіряну торбинку із сотнею золотих дхармів, новеньких, трурського карбування. Звідки взялося золото, як воно опинилося у схованці – цього Гвоздило згадати не міг, хоч убий. Торбинка була безперечним доказом, що договір із чаклунами не привидівся сп'яну. Раз так, виходить, чаклуни зробили добру справу й пішли собі?
Інакше не заплатили б, так же ж?
Міхалю негайно схотілося перевірити свіжі таланти на ділі. Зламавши кулаком дубовий табурет, злодій обізвав себе делірієм (правий був лікар!) і вирішив від подальших експериментів подібного ґатунку втриматися. Сила є, тепер розуму треба.
А чи лишилися пальці такими ж спритними, як досі?
Перший зрізаний гаманець показав: лишилися, навіть удвічі. Ото срібнобородий, ото благодійник! Від надміру почуттів злодієві хотілося знайти чарівника та вкрасти для нього зірку з неба. Більше того: користуючись новою хваткою, Міхаль уподобав боротьбу на пальцях у таверні «XXXIII богатирі» і частенько перемагав – хоч у командній «пальцівці», хоч в індивідуальному «мізинчику», повною мірою здобуваючи захват глядачів і чесний виграш. Тут здобув і почесне прізвисько – Гвоздило. Якби він вів ощадливіший спосіб життя – затри-чоти-ри роки назбирав би на безбідну старість, відійшов «у зав'язь». Проте жив днем сьогоднішнім: крав, пив, гуляв.
– Ти б Дядька Фарта на кпини не брав, – зауважив якось давній знайомець, Перчений Лис. – Гляди, наврочиш… За тебе винагороду вже призначили…
Гвоздило у відповідь розреготався й запитав у Лиса: куди подівся Франтішек Дубар?
– Не знаю, – похмуро відказав Перчений. – Від того дня не бачилися. Мо', де подався кращої долі шукати…
Не доказав, плюнув і пішов.
Незабаром сталася велика облава, або, як називали її куза-рі – Тупий Снопов'яз. Тиран Бадандена зволив звернути найвищу
Мало кому вдалося втекти.
Сила злодія не врятувала – налягли юрбою, скрутили, дали по зубах, щоб не рипався. «Які люди! – радісно вишкірився му-шериф-баші, коли Гвоздило постав перед його світлі очі. – Са-лам-алейкум, рахат-лукум! Агов, іфрити законності, де тут у нас найтепліший зіндан?»
Кому дісталася винагорода за його арешт, Міхаль не дізнався. Скоріш за все, радісному мушериф-баші. Зате з'ясував, що правосуддя в Бадандені вершиться без зайвих зволікань. Йому прилюдно відрубали праву руку на ешафоті, спорудженому в центрі площі Щирого Розкаяння. Добре, що руку – багато хто розпрощався з головою.
Тюремний кат, за сумісництвом – цілитель, припік обрубок смолоскипом і погнав жертву копняками: на волю із чистою совістю. Вдова двері постояльцеві не відчинила: побоялася. У мансарді залишалася схованка із заначкою «на чорний день» – чорний день настав, але як дістатися до грошей? З однією рукою по стінах не дуже полазиш. А почнеш ломитися – мушерифи прибіжать, другу руку відрубають.
Пішов у порт: крисувати по кутках.
Через тиждень куксу пойняв знайомий свербіж. «Аби тільки не загноїлася, – в розпачі думав Міхаль. – Тоді все, хана!» Замотав куксу ганчіркою. Він проклинав срібнобородого чаклуна з його витівками, лаявся і ховався від людей. А якось не витримав – розмотав пов'язку і закричав, побачивши видовище, що відкрилося.
Кукса лопнула переспілою хурмою. З неї, як із пуп'янка, визирала чудова квітка.
П'ятипала ручка дитини.
CAPUT XII«Вони прийшли по мага на світанні, коли ні краплі мани у тумані…»
Гвоздило голосно сьорбнув із кухля.
– Отоді головні лиха й почалися. А я, дурень, від щастя мало зі штанів не вискочив. Дивіться-но! – рука виросла… Перчений щойно руку мою побачив, відразу сказав: «Не показуй нікому. Не пробачать. Драпай з міста, тут тобі життя не буде». Правий виявився: тижня не минуло, а вже косувати почали. Впізнавати перестали. В лице начебто впізнають, а ім'я плутають. Борги чужі вимагають, через якихось бабів битися лізуть… Потім накотило на мене: сон мертвячий. Загорнули холодного у саван, ховати повезли; хвала Вічному Мандрівцеві, на цвинтарі опам'ятався. Кузарі з кілками кинулися: піднятий, мовляв! Мало до смерті не забили… Я дьору. Думав, тут оживу… Не ожив. Сам скоро забуду, як мене звати. Або заріжуть фуцирі за чужий гріх. От скажи, Родні: як жити далі? Я б на Брихті оженився, та навіть вона моє ім'я не завжди згадати може! А любить, я знаю, любить… Хіба ж це життя?!
Барон розгублено мовчав.
Він не знав, що відповісти на нехитре запитання злодія.
– Набридла казка, – зажурено підсумував малий зі скрині.– Іншу давай!
– Немає в мене іншої, – відповів злодій із трирукою тінню. – Тіко ця лишилася.
* * *
Темрява була надворі… Ні, в око стріляти, звичайно, не варто. Шкода. Темрява мине, а око нове не виросте. Хоча після спілкування з Гвоздилом у душу закрадалися сумніви щодо цього. Небо заліпило хмарами, як віконце – мокрим снігом, місяць і зірки загрузли в купчастій трясовині, волаючи про порятунок, а вуличних ліхтарів у Мірному Гаю зроду не водилося.
Де-не-де вікно світиться – хвала Вічному Мандрівцеві!
Барон увійшов у роль і, зашпортуючись на черговому вибої, лаявся, як справдешній матрос. Замість «кафки» поминав кітву, корму, боцмана і дзьоб альбатроса в найоригінальніших поєднаннях. Анрі нишком посміювалася: міцне слівце пасувало залізному баронові. Коли вони насилу перетнули хисткий місток через брудну, мулисту Рвань і будинок Брихти зник, фон Шмуц зупинився. Погойдався на підборах: вдаючи п'яного, збираючись із думками, чи просто так.