Обитель героїв
Шрифт:
– Повернімося до поквапливих висновків, – перервав Муску-люс лекцію з оперативної мантики. – Де чурихці тримають полонених квесторів?
Анрі розвела руками:
– А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в чуриху немає.
– Як немає?!
– Так. Немає, і квит.
Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.
– І не передбачається? – втрутився кмітливіший Терц.
– Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню.
– Виходить, треба чекати? – підбив підсумок профос.
– Виходить, треба.
І вони ступили у ворота.
* * *
Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців – інакше кажучи, морфінітів – Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.
– Це мій кошмар?!
– Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…
– Добре, добре, – перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». – Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…
У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам'ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап'ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», – із запізненням дійшло до барона.
– Я не лізти! Не лізти! – Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. – Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.
Барон зітхнув.
– Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…
– З переляк, з переляк! – ствердно закивав Тирулега. – Я сильно переляк, коли ви скакати!
– А тепер повернімося до наших кошмарів…
– Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?
– Наведений?
– Так! Наведений. Блуд…
– Приблудний?
– Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це – сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.
Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», – спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця
– То мій сон наведений чи приблудний? Сам з'явився? Чи наслали?!
Тирулега засмучено наїжився:
– Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль – перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька – ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.
Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».
– Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить – сопірель. Свій сон – жовтяк або картата. Інкубоніс – червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.
«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“,» – відзначив Конрад.
– Щільний – виходити, правда. Пам'ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?
– Китиці?
– Так, кит-тиці! Це значить – старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?
– І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? – обережно поцікавився обер-квізитор.
– Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз – такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…
Барон відчув себе мисочкою, в яку із клепсидри-Тирулеги капають слова – от-от наповнять до країв. Бризки летять на стіни, стікають назад пам'яттю про спійманого снуля, ідуть углиб, у водограй думок, що шалено обертається…
– Постривайте! Ви стверджуєте, що цей сон – часткова правда? Чиясь пам'ять? Не гра уяви? І тепер ця пам'ять – у вашій… пастці?
– Не пам'ять, – заперечно захитав головою Тирулега. – Снуль. Ну, сон і снуль… це як… О, книга! Снуль – книга. А сон – буквиці, що в цей книга хтось записати. Снуль носить сон. Я піймати снуль. У снулі – сон, який вам хтось приснит.
– Ви хочете сказати, що у вас у пастці снуль, у снулі – сон, а уві сні – чужа пам'ять?
Баронові страх як схотілося прокинутися.
– Вірно є! – ловець щиро зрадів тямущості співрозмовника. – Не весь пам'ять. Скибочка.
– Добре, нехай скибочка, – в обер-квизиторі раптом прокинувся мисливський азарт. – Виходить, хтось пам'ятає час становлення Ордена Зорі! Пане Тирулего, ваша правда: нашому другові-снулю дуже багато років. А як далеко має перебувати людина, щоб снуль переніс його сон на іншу людину?
– Недалеко. Поруч.
– Наприклад?
– Наприклад, у цей будинок.
– Дуже добре! – фон Шмуц потер руки в передчутті.– 1 ви можете визначити, чий це сон?
Конрад уже знав відповідь. Зараз йому було потрібно лише підтвердження. Ніхто із супутників барона не був до такої міри старий – це відомо достеменно. Але для чаклуна або мага, особливо з потужним внутрішнім запасом мани, і сто років – не межа тривалості життя. Молодо виглядає? – на те існують личини та інші чарівницькі штучки. Не далі як позавчора, завдяки майстерності вігіли, барон і сам бешкетував у подобі здорованя-матроса.