Обитель героїв
Шрифт:
Ошукати Рене було б ницо й не гідно дворянина.
– На превеликий жаль, я змушений вас розчарувати, добродію. Представник Дозору Сімох із вдячністю прийняв би від вас святиню. Але повторюю: я не профос. Я зовсім не розуміюся на крепундіях і Високій Науці.
– Хто ж ви? Непутящий гультяй? Отаман зграї розбійників? Вічний Мандрівець?!
Якби слова могли вбивати, барон був би мертвий.
– Я – обер-квізитор Всевидющого Приказу Реттії.
– Не вірю!
– Це ваше право. Але даю вам слово честі: рудий базіка Кош просто переплутав Приказ із Дозором. Він провінціал, даруйте йому…
Горбань сіпнувся, начебто в сідлі раптом проклюнувся таємний шпичак
Шори обмежували страдницький погляд.
Інакше страждання, розлившись, затопило б світ.
– Якщо ви й далі наполягатимете, то максимум, що я зможу – взяти у вас реліквію на зберігання. За першої слушної нагоди я передам медальйон колегам із Тихого Трибуналу. їм же ви зможете дати свідчення. Гадаю, вігіли розберуться в ситуації не гірше за Дозор Сімох.
Рене похмуро відвернувся. «Звичайно, – поспівчував горбаневі барон, – для нього це страшний удар. Ти впевнений, що знайшов потрібну людину, що сама фортуна звела вас у клієнте-лі, а тут…»
Тим часом процесія прочан заступила їм дорогу.
– У чому сенс ваших мандрів, онуки мої малі? – гучно мовив проводир – широкоплечий здоровань із русявим бородиськом до пояса та лисиною, пофарбованою золотою фарбою.
Від сонця лисина блищала, наче німб.
У роті здорованя бракувало зубів; сплюснутий і перекошений ніс також свідчив про миролюбність вдачі. Безпомилково впізнавши в обер-квізиторі головного, бородань звернувся до нього. Зусібіч у барона очікувально втупилися харизмати: щоки багатьох із них були вкриті рунічними наколками, на зап'ястях і щиколотках – браслети-брязкальця, волосся старанно сплутане в ковтун. Бубни встигли зникнути під рясами, а в пальцях найближчі прочани тепер крутили ла-ланзькі палички для їжі.
Зі срібними, гострющими наконечниками.
– Немає в наших мандрах сенсу, дідуню, – відказав Конрад, пам'ятаючи догмати ББС, а також способи вирішення харизматами спірних питань. – І раніше не було, і далі не буде.
– То ходімо з нами, внученята! – просяяв здоровань. – Порадіємо купно!
– А сенс? – у свою чергу поспитав барон.
Проводир замислився, втрапивши у власну пастку, – і раптом поруч із Конрадом ударив тупіт копит. Хтось скрикнув, пом'янувши Нижню Маму з усіма її виплодками; когось збило з ніг. Барон подумки прокляв запопадливого пульпідора, але втрутитися забарився. Через крах надій Рене Кугут знавіснів: кинув вороного вправо, на узбіччя, оминаючи юрбу прочан, дав коневі шпори і рвонув уперед, повернувшись на дорогу за спинами харизматів. Конрад опинився в оточенні сторопілих від несподіванки людей, і при всім бажанні не міг відразу кинутися навздогін.
Можна було, звичайно, махнути рукою: втікай собі, злодюжко, а ми підемо своїм шляхом.
Але обов'язок співробітника Всевидющого Приказу, нехай і у відпустці, вимагав іншого. Якщо пульпідор втрапить у дружні лапи лицарів Вечірньої Зорі, які напевно крутятся десь неподалік – весь зубний біль людства разом узятий здасться Рене безневинним жартом…
– Р-р-розійдись!
Прочани тупцювалися на місці, впевнені, що сенсу нема ні в чому: ні в крикові барона, ні у втечі, ні в погоні.
Барон озирнувся. Стара, що сиділа на козлах фургона, лише руками розвела: нічого не можу вдіяти. Юрба заслонила мішень від Аглаї Вертенни, а тепер пізно: не дістати.
Зате Кош нарешті зметикував, що відбулося, і вирішив не залишатись осторонь.
– Н-но, мертві! Поїхали! – басом загукав він, азартно хльоснувши битюгів.
І,
Битюги зі схарапудженим іржанням взяли в галоп, немов їм шлеї під хвости потрапили. Баронові на мить уявилася дивовижна картина: рудий вовчисько зубами вчепився у віжки, правлячи кіньми. Ні, Малой, звичайно, телепень, але будь-якій дурості має бути межа… Перекидайся, гомолюпусе! Вовком ти його дістанеш! Але Кош не поспішав обертатися на хижу прудконогу звірину, воліючи репетувати не своїм голосом і гнати коней. Позаду квапилися граф і містрис Форзац, аби з'ясувати причину метушні; з фургона на дорогу вискочив Лю, але гнатися за пульпідором передумав, чекаючи на хазяйку.
Барон зітхнув і зрозумів: якщо не я, то хто?
* * *
– Смерть! Ось істинний ворог вищої некромантури! Загибель людини – ось мішень для наших стріл! Могутній дух, яскраве сяйво, блискуче ім'я – усе впирається в смертність похідного матеріалу! У здоровому тілі здоровий дух! А здоров'я нашого тіла, триста разів, на превеликий жаль, не найкраще…
Пройшовшись кабінетом, Анрі зовсім іншими очами подивилася на флакони з чоловічками. Нюанси теорії цікавили вігі-лу в останню чергу – для достовірної оцінки винаходу бракувало знань! Але перспективи… Що можна робити з тінню небіжчика? Лупцювати на білій стіні, приборкуючи? Навряд чи грос у такий спосіб тішить збочені поривання своєї натури. Приборкування тіні – інструмент, а не мета. Отже, існує можливість прилаштувати чужу тінь до діла… До тіла…
Трирука тінь злодія Гвоздила посміхалася з казематів пам'яті.
Злодій знав відповідь.
– Ви винайшли спосіб пересадки тіней?
Гросмейстер зрадів:
– Розумниця! Пані, ви просто диво! От що значить мантиса! – за непрямими ознаками проникнути в саму суть явища… Звісно, якщо ми хочемо зміцнити фізичне тіло живої людини, якщо бажаємо продовжити його існування ad infinitum, ми маємо право замислитися: чому Вічний Мандрівець і Нижня Мама не дали кожному з нас по дві тіні? По три? По десять тілесних проекцій долі? Запас, як відомо, зайвим не буває… Але там, де недогледіло провидіння, на допомогу приходимо ми, Найвища Рада некромантів Чуриха!
– Ваша методика дозволяє прищепити живій людині додаткову тінь?
– Не все так легко, любонько… На жаль, поки що ми не в змозі цілковито підшити людині, що володіє власною умброю в повному обсязі, ще одну, додаткову, тінь. Механізм відторгнення занадто сильний. Особистість протестує по всій глибині еа-шів: шви лопаються, імплантант блідне й розсмоктується, так і не ставши повноцінною частиною особистості. Над цією проблемою ми працюємо – і сподіваюся, колеги, що ваші знання допоможуть вирішити питання радикально. Але без зайвої скромності зауважу: ми можемо ампутувати частину тіні небіжчика, попередньо приборкавши її в процесі консервації, і підшити ампутант до тіні живої людини. Наприклад, – грос кивнув на флакон з побитою тінню теслі Єндри Драмбаля, – від цього баламута нам знадобляться тільки руки. У забіяки були чудові руки, якщо вірити свідченням родичів і земляків…
– Свідченням?
Уявилося, як грос і Номочка ворожать над свіжою могилкою теслі, видаляючи й консервуючи тінь, а потім біжать стрімголов геть, переслідувані родичами й земляками. Юрба кричить, розмахує мотиками й на бігу дає свідчення про чудові властивості рук покійного Єндри…
– Звісно. Ви ж не припускаєте, що ми відбираємо тіні силоміць? Родині Драмбалів гарно заплатили за співробітництво. Вони досі вважають нас навіженими: віддати півсотні бінарів за тінь мерця! А чому не за вуха мертвого осла? За торішній сніг?!