Одиниця з обманом
Шрифт:
У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.
– Будь ласка! — з притиском повторила Надя.
Ляля глянула на Надю, потім па Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.
її перестріла Люба Присяжнюк:
– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..
Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:
– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко.
Ляля прикусила губу.
А до неї вже бігла Таня Верба:
– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..
І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...
Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою...
...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку...
Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...
* * *
За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик з насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.
Хлопчик — це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.
Дівчинка — це Зойка Логвиненко, або Заєць.
Кіт і Заєць
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки — Друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.
Першого
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуевицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! — схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще — й пожартувати не можна...
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,— нічого не виходить. Котька прицілиться — бац! — і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.
Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.
Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка.
Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився... Просто...
– Ну як — не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні... просто...— Котька насупив брови і одвернувся.
– Слухай, — Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече,— слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі...
Котька розгублено закліпав і знизав плечима: