Огненний змій
Шрифт:
— Здоров, Іване! — привітався той самий пан.
— Здрастуйте, добродію! Що се ви так забарились? Вже моя жінка й діти, дожидаючись вас, поснули. Ось я їх збуджу.
— Ні, не треба. Ми й без них погуляємо.
— Просим же покірно сідати та вип’єм по чарці.
— Е! Да ти усього наготував: ну, спасибі тобі за се. Прийдеш до мене, дак і я тебе вгощу.
— А де ж ви живете? — спитав Іван, наливаючи чарку.
— У мене багацько є будинків. По всій землі я живу: сьогодні там, а завтра у другому місці. Та що об сім товкувать — приходь хоч у сей ліс, де ми стрілися. І там маю хороми.
— Де ж там? Скільки я не був у сім лісі,
— Еге ж! Не так давно.
— Ну, може статься! А нуте лишень вип’єм по чарці! Будьте здорові!
Чарка за чаркою Іван і впився.
— Ех, якби тепер да музики! — устав він за столу і взявся в боки. — От би привдарив трепака, що аж ну!
— А ти хочеш, щоб заграла музика? — спитав чорт. — Так за чим же діло стало? Гей, ви!..
Тільки що вигукнув се чорт, аж за піччю і під полом як забряжчать, забубонять, загудуть, дак хто його й зна, де те все взялося. Повиходили із-за печі зі скрипками, з бандурами, з бубнами, з басами, зі свистілками да як вріжуть трепака, дак аж хата ходором пішла! А Іван і собі пішов гайсати. А чорт все налива горілку та частує музикантів. Не знати, доки б тая гулянка тривала, якби не почулося раптом: «Кукуріку!» І де тобі все й поділося — ні чорта нема, ні музики. Іван, спітнілий і змучений, погасив каганця і ліг на лаві.
Встав Іван пізненько. Похмелився та подався на село скуповувати худобу. Накупив і корів, і волів, і коней, і овечок, і свиней і зажив собі хазяїном. Одначе люди його цуралися, коли рознеслася по селу чутка, що всім цим добром наділила його нечиста сила. А Іванові й байдуже.
А то одної ночі надумав і він погостювати в чорта й, діждавшись півночі, пішов до лісу. Не зайшов далеко, аж дивиться — перед ним такі хороми, що він і ві сні не бачив. А вікон скільки! Увесь будинок так огнем і горить. Іван відчинив двері, а там людей видимо-невидимо! Хазяїн зустрів його радісно і посадив за стіл. Ну, на столі чого тільки не було, дак і пером не описать. Іван і пив і їв на весь рот. А далі й танці почалися, і вже не хто більш, як наш Іван вирізнявся тутечки.
— Чи здорова твоя жінка? — спитав хазяїн, піднісши Іванові чарку з варенухою.
— Та ще слава Богу здрастує! — сказав Іван, узявши чарку, та й перехрестився…
Аж де тобі дівся й будинок, і всі люди, котрих він бачив. Іван озирнувся — що за нечиста мати! — де це він стоїть? Здається, під ним унизу вода. Він придивився і зрозумів, що стоїть на колесі й держиться одною рукою за млинову стріху, а вода через його ноги так і біжить. Іван потихеньку спустився з колеса, дякуючи Богові, що млин не мелеться, а то прийшлось би пропасти.
Рік за роком проминув час і настав той день, що виповнилося п’ятнадцять літ з тії пори, коли чорт дав Іванові гроші. Іван і не журився, бо вбив собі в голову, що чорт давно вже за нього забув і думати.
— Но! Но! Щоб ти була йому пропала! — лаяв свою кобилу старий Охріменко, везучи з млина борошно.
— Здоров, чоловіче! — сказав хтось.
Охріменко озирнувся і побачив пана в прехорошому жупані і в капелюсі.
— Чого се ти стоїш тут з возом?
— Да бачте, добродію, кобилка пристала й ані руш.
— Що се ти говориш? То се вона така лінива? Ось сідай лишень на віз, і я сяду, та поганяй. Побачиш, як побіжить!
Охріменко добре знав свою кобилу і, хитаючи головою, хоч і сів на віз, але не вірив, що кобила піде. Та щойно пап сів коло нього, як та кобила рвонула, наче навіжена, не треба було й батожити.
— Постій, чоловіче, — сказав пан. — Я тут встану. Бо мені на сесю вулицю треба.
— А куди се ви йдете, добродію? — спитав Охріменко, зупинивши кобилу.
— Та тут я займав одному чоловікові гроші, дак оце іду до нього розщитуваться.
— Якому ж чоловікові? Я у нашому селі всіх знаю.
— А тому, що живе по сусідству з вашою дячихою.
— А! Се Іван, той, що був колись превеликий п’яниця. А тепер рідко хто в селі так живе, як він… Дак се ви зводили йому дать гроші?.. А у нас по селу рознісся бозна-який поговір, що буцім…
Тут Охріменко став хреститися, бо хотів сказати про чорта. Тільки-но він перехрестився, як пан ураз і пропав. Тепер Охріменко здогадався, кого він підвозив і чого його кобила гнала, мов навіжена.
А на другий день пішла селом чутка, що Іван несподівано вмер. Рано жінка встала й побачила, що він лежить мертвий на лаві. Та це ще не все, бо як вийшла вона в кошару, то уздріла мертвих овечок. Кинулась вона в хлів, а там і корови, й коні поздихали. Вона — до чоловікової свитки, щоб там узяти гроші, дак і каптурка щезла. Відчинила скриню — а там одна тільки гнила солома. Усе пропало. І вся їхня одежа знову перетворилася на дрантя.
Отак Іван нажився чортовим добром. Не пішло воно йому на користь. Його жінка й діти, як були колись голі й босі, такими й тепер зосталися. Всяк їх жалував, бо і їхній сусід, як на те, вже помер і не міг уже ними заопікуватися. Тепер їм нічого не зосталося, тілько знову під шпиталь ходити. І всякий толкував, як коли спомене про Івана:
— Як нажито, так і прожито!
______________________________________________________________________________________________
Круча— вир.
Турчаківка— горілка, настояна на турчаку.
Макортет— макітра.
Юпка— верхній чоловічий та жіночий одяг.
Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш написав чимало казок і фантастичних оповідань на фольклорній основі. Повість «Огненний змій» — це єдина спроба створити фантастичний твір великого обсягу. Надрукувавши її в другій книзі альманаху «Киевлянин» у 1841 році, Куліш дав таке визначення жанру: «Повість за народними переказами». Дослідник В. Петров писав: «Це досить точне визначення даного твору: справді, оповідання складено з народних переказів, вставних епізодів, окремих казок, легенд і творів, що здебільша з основною фабулою зовсім не пов’язані. Народна легенда для нього більше важить, ніж белетристичне, повістярське її опрацювання. Повістярська фабула для Куліша — це навмисний прийом, вигаданий спосіб збити в якусь приблизну цілість різноманітні окремі народні легенди й перекази». «Огненний змій» написаний російською мовою і тричі перекладався українською. Вперше Ксенофонтом Климовичем у журналі «Вечорниці» (1862, № 20-26), вдруге — М. Зеровим, і був опублікований видавництвом «Сяйво» під назвою «Огняний змій». Для видання «Твори Пантелеймона Куліша» (Харків — Київ, ДВУ, 1930) повість переклав Євген Кирилюк. За цим виданням і подається вона.