Огненний змій
Шрифт:
— Боже милий, який же ти до нас милостивий!
— Ходім же швидше до пустельника, — каже Одарка, — він тебе жде з самісінького ранку.
Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.
— Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрівши діда, — як тебе бог милував на Запоріжжі?
— Слава богу, панотченьку, — каже дід, — молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.
Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію Побідоносцю, і Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.
— Тепер, — каже, —
— Так, панотченьку, так, — каже дід. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..
Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.
IX
Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами, — так що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.
— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то я й брешу.
— А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очі, бо, поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха, — що сталось з тим хвостиком?
— Е… поминайте як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.
— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?
Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.
Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.
Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.
______________________________________________________________________________________________
Пилипони— так називали в народі росіян-сектантів.
Зух— завзятий.
Григорій Данилевський
Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не мав жодного відношення до історії України («Княжна Тараканова». «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч».
Оповідання «Біс
БІС НА ВЕЧОРНИЦЯХ [7]
7
Не такий страшний чорт,
як його малюють.
Йшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, котрі справлялися вскладчину молоддю поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич. Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голову вбрана висока з синім сукняним верхом шапка-бирка. В лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки. І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах кататися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшура з тютюном, то посіє цілу доріжку п’ятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлітаються від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба… То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоня ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.
— Козачина! — прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. — Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленко!
І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Слив’яшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.
— Приємно жити на світі! Ох і приємно! — думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.
Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо… Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника…
— І що за краля ця Найда! — міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. — Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда — моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!