Оголений нерв
Шрифт:
– Я не хочу і не буду з тобою сперечатися. Ми не раз говорили на цю тему і не дійшли згоди.
– Як би ми влаштувалися на роботу, якби не заплатили лікарям? Поклали б зуби на полицю і сиділи вдома? – продовжував Валерій. – Дали грошей – стали здорові.
– Якби було по справедливості, то твої окуляри для читання не завадили б роботі, а шишечка геморою ніяк би не завадила виконувати обов’язки оператора, – стомлено сказала Настя. – Давай облишимо неприємну розмову, – попросила вона і додала: – Прошу тебе, не розповідай про наші пригоди
– Гаразд, – буркнув Валерій. – Головне, що ми влаштувалися на роботу.
– Хоча й витратили на поїздки та медогляд дві тисячі гривень, – додала Настя з сумом.
Розділ 15
Біля гаража, де довго чекала свого господаря старенька батьківська «копійка», вовтузилися біля «форда» Геник і Льоня. Спочатку вони вирішили довести до ладу «копійку», бо, як сказав Льоня, «нема у сиротинки господаря, нема». Уже потім кілька днів поспіль возилися коло «форда». Льонька скомандував поміняти фільтри, мастило, привести до ладу днище авто.
– Ось тепер не машина, а лялечка! – Льоня задоволено потер брудні руки. – Німці знають, як робити машини. Тепер можеш братися до роботи, буду за тебе спокійний.
– Так-так! – почули хлопці голос Івана, що підійшов до гаража разом із Яшкою. – Цілий автопарк!
– Тепер ти крутіший, ніж Денис, – сказав Яшка, потиснувши друзям руки.
– З якого дива? – сказав Льоня невдоволено.
– У Дениса один мікрик, а у тебе і легкова автівка, і мікроавтобус! – прозвучало з легкою іронією.
– Куди мені до Дениса, – знітився Гена, – у нього великий бус, а у мене – коротун, та й то не мій, а так поки… – Він торкнувся кузова машини, поплескав її, як товариша по плечу.
– А ти ніби заздриш… – Льоня звернувся до Яшки. – Чи то мені здалося?
– Хіба не можна позаздрити? – Яшка дістав цигарку, прикурив від запальнички, затягнувся димом. – Заздрість, Льончику, буває різна, – почав він, але не встиг розповісти про види заздрощів, бо під’їхав на своєму «китайці» Никон.
– О! Ще один крутий, – сказав Яшка. – Щастить же людям з батьками! І квартиру на тобі, і фірму з виготовлення меблів бери, ще й іномарочку на додачу!
– Привіт! – вийшов з автівки усміхнений Нік, потис усім руки. Мішкувата куртка, сережка у вусі, матня до колін – усе, як завжди. – Ну, як ви тут? Запрягли вже «коника»?
– Усе як слід! – похвалився Льоня, намагаючись витерти ганчіркою руки.
– Тоді вітаю, Генику!
– Прибий його, – Геннадій вказав пальцем на Льоню, – бо він мене принижує.
– Зараз зробимо, – у тон йому жартома відказав Никон. – Зізнавайся, як ти принижував нашого революціонера?
Никон підійшов до Льоні, наставив на нього вказівний палець, імітуючи пістолет.
– Він ставився до мене, як до вагітної жінки, – навмисно пискляво поскаржився Геник, – не дозволяв мені нічого робити, лише «подай те, подай се» або «сиди й не рипайся, тобі не можна важке піднімати». Ось так!
– Не
Никон підійшов до своєї автівки, скрутив значок з «китайця» у вигляді трьох іксів, собі прикріпив з «хонди». Потому підійшов до «форда», прикріпив свій значок з «ксинкая» на радіаторну решітку мікроавтобуса.
– Дарую! – сказав він і широко та щиро всміхнувся. – Це на згадку про мене, – додав він. – У разі війни вороги будуть думати, що в тебе не «форд», а поганенька китайська машина.
– Сплюнь, щоб не наврочити!
– Тепер у добру путь?
– Дякую! – сказав Геннадій. – Чудовий подарунок!
– А обмити? – запитав Яшка. – Ні, друзі, так не можна! Навіть кораблі у плавання не йдуть, поки не розіб’ють об борт пляшку шампанського. Традиція!
– То зганяй за пивом, – Геннадій дістав з барсетки гроші, – тільки не забудь одноразові стакани та банку безалкогольного пива для мене.
– І чогось солоненького до пива! – нагадав Іван.
– Потрібно запросити Антона, – нагадав Геннадій.
Зателефонували, але виявилося, що він на роботі. Дениса не запрошували, бо все одно дружина не відпустить.
Хлопці поскладали інструмент, який великим віялом лежав біля мікроавтобуса, зайшли в гараж, примостилися хто де може. Незабаром вони пили пиво й говорили про автівки. Усі зійшлися на тому, що «форди» витривалі та надійні, але будь-яку автівку потрібно тримати в належному стані.
– Тепер можна оформляти ліцензію, брати свідоцтво та патент, – сказав Геннадій. – Підкажеш, Іване, з чого починати?
– Ти що?! Який патент? Яка ліцензія? Спочатку дай об’яви у місцеві газети та на сайти, «набий» своїх клієнтів, а тоді вже думай про оформлення документів.
– А якщо зупинить ДАІ? – поцікавився Гена.
– Скажеш, що знайомих везеш або собі щось купив. Узагалі, дешевше впхати менту в кишеню купюрку, аніж офіційно все оформляти. Звідки ти знаєш, що у тебе буде стільки замовлень, що вистачить усе сплатити? Тебе ніхто не запитуватиме, чи заробив ти на патент і податки, чи ні – маєш сплатити день у день, бо буде штраф, пеня і таке інше. Та й з оформленням не все так легко. Потрібно визначитися і вказати, що саме ти будеш возити. Якщо харчі, то санстанція тебе дістане, якщо людей, то страховка дорога.
– Ого скільки проблем, – почухав потилицю Геник, – може, й справді поки без оформлення попробувати?
– Ти прислухайся до порад Івана, – зауважив Яшка, – він у нас бізнесмен і вже на цій підприємницькій діяльності собаку з’їв. Везунчики ви! – зітхнув він. – А в мене ніколи не буде ні автівки, ні власного житла. Усе, що зароблю, йде на комунальні платежі, деякі харчі та горілку для батьків, – мовив сумно. – Дістали вже так, що далі нікуди! Усе життя зводиться до випити-похмелитися і так до безкінечності. Мені здається, що вони колись давно один раз випили й до цього часу похмеляються.