Оксамитовий перевертень

Шевченко Наталка

Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:

— Хтось помер?

— Ні, — як правило, озиваються на тому кінці дроту.

— То зателефонуйте зранку.

На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки — так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ — о третій ночі! — щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над... гм... гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник

телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює — стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:

— Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!

Дядько радісно затараторив — а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103» [3] — і втішений громадянин відключився — напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував — отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі — себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, — де там! Адже вона — тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» — так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго... За роботу Тома брала тільки грошима — її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар — ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає — того немає, а які вже гостинці їй возили — то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей — візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень — ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?

3

Психіатрична лікарня імені Павлова.

За роздумами Тома встигла прийняти душ, одягнути чорну блузу з довгими шифоновими рукавами і тепер, ретельно фарбуючи очі — прийом мав розпочатися лише за годину, хоча ніколи не знаєш, як воно вийде насправді, — продовжувала розмірковувати над причинами свого кепського настрою. Звичайні пояснення на кшталт «не з тої ноги встала» тут не проходили, сон, який вона бачила цієї ночі, хоч і не був аж надто добрим, являв собою звичайне попередження про речі не вельми приємні, але ніяк не смертельні і, що найголовніше, поправні. День видався чудовим, хіба що трохи більш спекотним, аніж те годилося б для початку червня, однак Тамара добре переносила жарінь, принаймні доки та не сягала критичної межі в тридцять п’ять градусів. Син подався на синє Чорне море в супроводі бабусі, і Тома нарешті могла відпочити від тої білявої дзиґи в окулярах, від схожого на кулеметні черги безперервного стукотіння по клавіатурі, від косих поглядів учителів і зляканого

перешіптування у неї за спиною. І чи могла вона винуватити нещасних педагогів? Останнє «ноу-хау» Іванка — ціла серія гіпертонічних кризів у викладача англійської мови, усього їх було щось п’ять за тиждень, влаштована добрим хлопчиком лише тому, що його друзяки-лобуряки не підготувалися як слід до контрольної роботи, — не лізло вже ні в які ворота. «Швидка» їздила до школи щоранку, наче на підстанцію, і тягала бідного «англійця» сюди-туди, як лантух з половою. Тамара втрачала терпець, намагаючись розтлумачити сину, що дар, який він успадкував від неї, — це як фамільний меч і не можна махати ним навсібіч для забави, бо дуже легко поранитись. За її спиною, а тепер уже й за спиною Івана стояло щонайменше шістнадцять відьомських поколінь — це якщо не рахувати власне її й повірити, що Ванда Любомирська, року народження одна тисяча шістсот тридцять третього, до якої Тамарі вдалося прослідкувати свій родовід, була найпершою з них (що вельми сумнівно). Та замість виправдань чи хоча б пояснень Іванко бурмотів без упину: «Ма, ну я ж не для себе». Не так легко бути потомственим чаклуном у дванадцять років та ще й у дуже середній школі, щоправда, прикрашеній назвою «ліцей», — це вам не Гаррі Поттер з його платформою номер дев’ять і три чверті, Гоґвортським експресом і Гоґвортською школою чарів і чаклунства. Це цілком реальний, в міру хуліганистий, гарненький хлопчисько з незвичайними здібностями, який заради дружби готовий на все. Втім, після літніх канікул Іванко нарешті буде вчитися у справжньому ліцеї, а спробує ще раз підтримати приятелів таким чином — дістане від неї на горіхи, і тепер уже не тільки на словах. За це не варто перейматися.

Тома пірнула в свою улюблену чорну спідницю, довгу та вишукану, радісно відзначивши, що знову трохи схудла, аж тут її хребтом побіг неприємний морозець. Це був уже не просто настрій, а передчуття — у чому різниця, вона знала дуже добре. І це було лихе передчуття — бо від хорошого у мурашок, які гасають шкірою, не буває крижаних лапок. Тамара увійшла до кімнати, де приймала клієнтів, запалила свічки, огляділася — передчуття не зникало, але й не підсилювалося; холодок завмер собі між лопатками, ніби там і жив.

От паскудство.

Руки звично потягнулися до карт — захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури... Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, — маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.

— Доброго ранку, — привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.

— Ви пані Сотник?

— Тамара Олександрівна. А ви?

— Що я? — Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.

— Як вас звуть?

— А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!

— Ваше ім’я?

— Мені хотілося б... ні, я наполягаю на повній конфі... ден... ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я...

— Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?

— Звертання, імена — який це мотлох, — зі знанням справи махнула рукою сіра. — Усі ці назви, самоназви — ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?

Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.

— Ні, не згодна.

— То ви відьма чи ні? — крякнула жіночка.

— Так, потомствена. Що ще вас цікавить?

— А де ваш знак?

— Де мій що?..

— Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому — чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно — відьма!».

— Оригінально, — мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. — Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?

— Ні. — Сіра набрала повні груди повітря — це, вочевидь, додало їй рішучості — й видихнула: — То я можу нарешті увійти?

— Якби могли, то вже увійшли б.

— А це що значить?

— Лише те, що я сказала.

— Ну гаразд, гаразд. — Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. — Мене... моє ім’я, ну, скажімо... Лариса.

— Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?

— Я мушу говорити про це на порозі?

— Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога — вам чи мені?

— О, я... та годі... ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?

Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила: