Оленіада
Шрифт:
Грета полегшено зітхнула і вжила звичайної рідної ненормативної лексики…
…Валентин Самсонович Ройтберг не міг цього чути. Але сидячи на своєму дивані, в унісон вимовив те ж саме.
Наступного дня Зоя Павлівна Пікач почала збиратися на прийом до мерії. Уночі вона не стулила очей ані на хвилину, тричі виходила до ванної кімнати помацати обрубки. Уранці вона старанно зрізала нігті й почала напружено думати, чи є в її гардеробі «білий верх – чорний низ». Біла
– Виручай, подруго! – сказала Зоя. – Хочу позичити в тебе одяг…
– Ну, тих трусів, що я тобі показувала вчора, звісно, не дам! – відрізала шинкарка Муся. – За тиждень принесуть такі самі – тоді й купиш! Я ж тобі казала: треба було брати одразу! Хоча на твою…
– Не про те мова, – увірвала її Зоя, – мені потрібна біла блузка і чорна спідниця! Ті, що ти одягаєш на роботу!
– Та ти що?! – вигукнула здивована Муся. – Це ж кам’яний вік! Кого збираєшся спокушати?
– Господи, та нікого. У мене ділова зустріч.
– Яка? З ким? Розповідай!
– Нема часу на балачки, – поглянула на годинник Зоя. – Побачиш сьогодні по телевізору. В шістнадцять нуль-нуль.
– Капець! – захоплено прокоментувала Муся і печально додала: – Але блузку треба прати. Я її вчора кетчупом замастила. Навмисно.
– Навіщо? – запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати уніформу.
– Ну, знаєш, отих, що нишпорять по хатах… Тих, з телевізора, що перуть «Тайдом» і кажуть: «Ви ще не в білому – тоді ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Вєрка Сердючка ходить… А я ж її так люблю…
Муся була проста і довірлива.
– Добре, – сказала Зоя, – я сама поперу. Тільки ти мені її негайно принеси, бо в мене обмаль часу – треба зачіску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спідницю!
Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Аріелем», одностайно вирішили, що «Ваніш» – повна фігня, а мило «Дуру» – вигадка мужиків-імпотентів, бо самі дурні. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у двері подзвонили. Невже Мусьчин малий із важливим згортком?!
Але на порозі стояв Бодя… Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося відчинити двері. Головне не пустити нахабу далі передпокою.
Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.
– Ну?… – сміливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера і густо почервонів.
– Що – «ну»? – знервовано повторила Зоя і почала розчісуватися перед люстром.
Бодя зомлів і, як годиться, видув велику
– Ну… Як там ріг?
– Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий ріг?! Ріг – то мертвий вантаж, клопіт один. От будуть гроші… Тоді побачимо. А зараз нема про що говорити… Половина справи не рахується.
Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.
– Я згоден і на половину… справи, – пробурмотів він.
– Себто?… – не зрозуміла Зоя Павлівна.
– Ну, той… – сказав Бодя, і знову з його рота полізла зелена куля.
– Ти ким хочеш бути? – спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. – Мабуть, склодувом?
Бодя знову напружився.
– Не хочу… – промимрив він.
– А чого ж ти хочеш?!
Бодя голосно втягнув кульку.
– Ти можеш дихати нормально? – суворо запитала Зоя. – Кажи і йди геть: у мене обмаль часу!
Бодя витер рота, пару разів жуйнув і наважився:
– Сек…усу…
– Чого? – не зрозуміла чи вдала, що не розуміє, Зоя Павлівна.
– Ти обіцяла… – пробурмотів Бодя.
– Кажу ж тобі, йолопе: ріг – то півсправи. Відпиляти ріг може кожний!
– Ну… Нехай буде півсправи… – сказав Бодя і ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у роті.
– Та як ти собі це уявляєш? – засміялась Зоя. – Ногу показати тобі, чи що? Якого ще «секусу»?
– Не-тра-ди-ці-й-но-го… – по складах вимовив Бодя і видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була відступити на два кроки в тісному передпокої та випустила з рук гребінець.
Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишені касету з яскравими красномовними малюнками:
– Ось тут усе показано…
Зоя прийшла до тями.
– Ах ти шмаркач! Негідник! Крадій! Таке пропонувати! Півсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Півсправи!!!
Зоя зареготала. І бідолашний Бодя інтенсивно запрацював щелепами.
– А ну кажи мені, що ти маєш на увазі? – наступала на нього Зоя Павлівна, відтискаючи до дверей. – Кажи мені прямо! В очі дивись! Я сказала в очі!
Бодя розгублено замекав. Ситуацію врятував дзвінок у двері. Розпашіла Зоя рвучко розчахнула їх. На порозі стояв шинкарчин малий із підозрілим згортком в руках.
Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток – з рота самі по собі полізли цілі грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнішою. Ледь не збивши хлопця з ніг, він вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:
– І тебе обдурить, братан… – прошепотів він і хилитаючись пішов вниз.
Зоя взяла пакет з одягом. І пішла замочувати блузку.
Висновок із візиту Боді вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказів і перевести їх в надійний грошовий еквівалент.