Олив'яний перстень
Шрифт:
Проте впинити не було вже змоги.
— Що там — годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.
Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.
Соня почувала образу,
XI
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
— А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
– І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
— Добривечір, хліб-сіль!
— Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
— Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.
— Чому не до ладу? — образилась Настя. — В'язали, як і люди в'яжуть.
— Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.
— Ну, то як же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав чи хто звелів?
— Та хто їх посилав — самі пішли, — казала Оксана. — Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
— Ну, кажіть же ви! — дивується молодиця. — А я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: — Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. «Гордію, — кажу, — чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю». — «Ні, каже, завтра іду косити своє». Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: «Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!» — «Так, — кажу, — той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито». — «Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане». — «Хто?» — питаю. «Школярі», — каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
— Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками:
— О, о, яка там дяка!
— Нічого не треба.
— Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге — оцей, оцей, оцей… — почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, - оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.
Почала знову:
— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів — ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: «Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче». Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі — не чути. Побіжу на город — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я ухом припаду до землі — і далі, послухаю — і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? — В очах молодиці затремтів острах. — Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.
Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
— Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
«Золото» поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.
Зітхнула. Кинулась.
— Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!
В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
— Чого? — дивувалась молодиця. — Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.
Іде, приказує:
— Зайдіть же, зайдіть, — глядіть. Не погордуйте.
А наостанку:
— Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
Пішла повеселівши.
Оксана провела її очима.
— Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.
XII
Ніби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою…
— Пам'ятаєш: «Насте, го-ов!»
Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
— Що таке?
Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли — не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учителів, шкільні екскурсії, вечірки… З'явилась думка — влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі — скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.