Ольвія

Чемерис Валентин Лукич

– У скількох бійках бував, а своєї крові ще не бачив, – бурмотів сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитці. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моєю! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч і степ репає, а по його буде!

Ольвія відкинула запону, показала акінак.

– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Він любові забаг! Утіх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акінак у мене завжди напохваті.

– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неї. – Я навіть і не думав, що ти… ти така.

– Яка

це… така? – насторожено обізвалася Ольвія і поправила волосся, що вибилося у неї з-під башлика, застебнула на дерев'яні палички куртку. – Яка?..

– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'їжджених. Бо тихі та покірні мені вже набридли. Від їхньої покірності спати хочеться, а ти кров нуртуєш мою. Ти будеш моєю, клянусь бородою Папая!

– Твоєю?! А ти спробуй, візьми! – вигукувала у відчаї Ольвія, а десь у серці крижаніло: візьме він її… Вже взяв. І не відпустить ніколи. – Думаєш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась піти у твоє шатро. Згодилась. Як батько казав: зміцнити стосунки між греками і скіфами. Згодилась піти у твоє шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

– Навіщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

– Скіфи усі такі самовпевнені, чи тільки Тапур один такий?

А він ніби між іншим:

– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкірив зуби, посміхався хижо.

– Я-я??! – вражено видихнула Ольвія, і лице її враз зблідло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом і рвучко висмикнула з-за пояса акінак. – Ні, я вільна і скіфською рабинею ніколи не буду. Ліпше смерть!

– Ей, ей, ти що? – поспішно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.

– Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?

– Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.

– Але ж я не скіф'янка. – Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. – Я не скіф'янка! – крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:

– Сам!

Розділ шостий

Донька гостинного моря

Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвія, – мені спішити нікуди, не додому їду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.

Сауран

поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась і оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звідси, залишився її край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комірця, вишиту на грудях візерунком із квіток, вузькі шкіряні штани, що звужувалися донизу, взута у м'які сап'янці, халяви яких були трохи зібрані й перев'язані малиновими стрічками із золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлі плечі з-під гостроверхого башлика.

Ольвія пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур і посміхався сам до себе. Невдовзі сауран Ольвії наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюванні, квапно поспішала до свого лігва. Пирхнув кінь, вчувши хижачку, дрож пробігла по його тілу і передалася вершниці.

Тапур наздогнав Ольвію і на скаку ткнув їй у руки гнучку плетеницю, скручену із сталок волячої шкіри, з важкою свинцевою кулею на кінці.

– Візьми! – крикнув у запалі, бо полювання над усе любив. – Цією кулею здорово можна розтрощити череп вовчиці. Ми так за вовками ганяємось. Догнати сірого і вбити його кулею – це більше вміння, аніж з лука. Спробуй!

Очі його збуджено горіли, увесь він аж тремтів в передчутті погоні за вовчицею, і Ольвія, посміхнувшись, перший раз йому посміхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!

– Ара-pa!.. – вигукнула й собі дівчина скіфський клич і пустила саурана вчвал. Під копитами коня задвигтів степ, і у вухах вершниці тонко засвистів вітер.

Відстань між конем і звіром хутко зменшувалась.

Звівшись в сідлі, Ольвія занесла для удару плетеницю. Ще мить, і важка свинцева куля, описавши в повітрі півколо, із страшним тріском розчавить вовчий череп.

І тут дівчина вгледіла рожеві соски.

– Мати!..

Слово зірвалось з уст мимовільно, і напружена рука дівчини обм'якла, тіло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомість защеміло серце… Мати… Бодай і вовчиця, але ж мати. І десь її голодними очима виглядають малята.

Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.

– Ти чому?! – кричав Тапур і збуджено блискав очима. – Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…