Олюнька
Шрифт:
– Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі…
– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.
– Покрав?! – чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.
Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.
– Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро
– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?
Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.
– За ваше здоров'я, пане префекцє! – промовив Андрій, зняв шапку і, тримаючи чарку в руці, поклонився префектові.– Дай боже довгий вік прожити – віват!
Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:
– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку, – віват!
І знов понеслося по корчмі грімке «віват».
Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.
Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів [8] , миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.
8
Булок.
Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.
Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода набирала червоної окраски. Кому було води забагато,
– Оце добре проти холери! – перервав мовчанку один з гостей. – Вода гаряча, гарак добрий… все те розігріє кишки – та й трохи безпечніше…
– Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро, – каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.
– Авжеж, – підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. – Петро і Асафат, либонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців…
– Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! – каже Асафат.
– Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.
– Мовчіть! – крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: – Ах, я би віддав і свій маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя…
– Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилиці, якби ви хоч одно стебло дали кому з обійстя!
Всі зареготали.
Андрій розсердився ще гірше, що люди знають, як жінка ним вередує.
– Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розіб'ю!
Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своїх кулаків.
– Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лукашева донька покуштує її…
– Мовчи, волоцюго, бо…
– Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра…
Андрій не втерпів, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тоді схопив хтось його за руки, і склянка впала на землю. Андрій кинувся з кулаками на свого противника, але інші не допустили до бійки.
Префект, що був зайнятий до цієї пори поважною розмовою з сусідом, вмішався тепер до суперечки.
– Гм… панове, заспокойтеся, я забороняю…
Ще не договорив, коли вбіг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола і сказала голосно:
– Дмитро Яців помер!
– Дмитро?.. Господи! А то мете! – Всі стали хреститися, а Асафат і Петро пішли, щоб сповнити свій обов'язок.
Конец ознакомительного фрагмента.