Опівнічні стежки
Шрифт:
– Так-так! – квапливо відповів Рочестер.
По тому, як він це сказав, Ірина зрозуміла, що знайомство буде цікавим. Вона уважно подивилася на чоловіка, мимохідь відзначила його невеликий зріст, залисини на високому чолі, набрякле обличчя, відвислі мішки під очима.
Незнайомий теж досить безцеремонно якусь мить розглядав Ірину, а потім, немов схаменувшись, схилився у вишуканому поклоні.
– Містер Герберт Уїлкінз – особистий секретар міністра, місіс Ірен Кабардіна – мій помічник, – представив їх одне одному Рочестер.
Містер
– Я вже давно чув про ваш розум і красу. Щодо останнього, то дійсність перевершила всі мої сподівання.
– А щодо першого? – лукаво запитала Ірина.
Секретар міністра розреготався, від чого став схожий на хлопчака-шибеника, і сказав:
– Приємно зустріти тут людину, яка не нагадує манекен у вітрині майстерні доброго кравця. Гадаю, мені випаде нагода оцінити і ваш розум, мадам!
Він недбало кивнув Рочестеру, ніби наказав залишатись на місці, і повів Ірину через велику залу.
– Якщо ви не заперечуєте, – говорив містер Уїлкінз на ходу, – я познайомлю вас із своїм шефом та ще з деякими особами, які, безумовно, зацікавлять вас.
Він вів її по залі, шанобливо підтримуючи за лікоть, і зазирав збоку в обличчя. І тільки зараз Ірина помітила, який у нього пронизливий погляд. Сер Уїлкінз ішов, недбало відповідаючи на поклони, і всі розступалися перед ними. Цей шлях під пронизливими поглядами присутніх видався їй неймовірно довгим. Нарешті у протилежному кутку зали вона побачила невелику групу людей, які оточили немолодого і чимось схожого на містера Уїлкінза чоловіка.
– Графиня Кабардіна, сер! – урочисто проголосив особистий секретар і завчено зробив крок убік.
Всі старанно закивали головами, а міністр поблажливо вклонився їй і провуркотів несподівано густим басом:
– Чув, чув про вас, графине, особливо про вашу благотворну діяльність у підпорядкованому мені закладі…
– О моя люба! Як я рада бачити вас тут! – виринула раптом з-за спини старіюча леді Ешлі. – Який успіх! Всі тільки й говорять про вас! – бубоніла вона, широко розкриваючи очі…
Міністр підняв брови, немов намагаючись зігнати з лоба набридливу комаху, взяв Ірину під руку і зробив з нею кілька кроків по залі.
– Я намагаюся робити все, що в моїх силах, сер! – гідно відповіла вона.
– Мені відома ваша відданість справі, – сказав міністр. – Більше того, ваші блискучі ідеї…
– О сер! Автором цієї ідеї є полковник Рочестер, а я лише рядовий секретар!
– Графине, – ласкаво посміхнувся самими кутиками губів міністр, – я надто добре знаю ціну таким секретарям і поважаю вашу скромність. Так от, – продовжив він, – ваша ідея може бути втілена лише за однієї умови: фінансування повинно проходити не по урядових каналах…
«Он воно що! – подумала Ірина. – Вони хочуть убити двох зайців одразу: і розширити роботу, школи, і погратися у демократію, мовляв, ця ініціатива належить не урядові, а приватним особам! Вдалий хід!…»
– Я сподіваюсь,
Машина підкотила до неосвітленого громаддя замку і м'яко зупинилася. Хлопчина у лівреї відчинив дверцята і подав Ірині руку. Вона ступила на вкрите плитами подвір'я і одразу відчула свіжий запах мокрої хвої, а на щоки впали перші краплі осіннього дощу. Підняла комір норкового манто і заспішила до вхідних дверей, біля яких вже стояв огрядний лакей з величезним канделябром у руках. Рочестер поважно йшов за нею.
Лакей повів їх по широкому коридору в глиб замку.
– Я радий вас бачити! – викотився з якогось темного залу назустріч кругленький лорд Ессекс. – Як бачите, у нас неприємності: знову обірвалася лінія електропередачі, і нам доведеться весь вечір провести у бібліотеці, бо свічок вистачило тільки на те, щоб освітити її та кухню.
Поки Ессекс сипав словами й метушився, щось відсовуючи і переставляючи, Ірина намагалася розглянутись навкруги, ледь встигаючи вставити якесь слово у відповідь або кивнути лорду. Нарешті той уговтався і розсадив гостей у незручні шкіряні крісла.
Як встигла відмітити Ірина, бібліотека була великою і незатишною. Мабуть, лорд відвідував свій замок нечасто: камін трохи димів, на кріслах, стільцях, столиках виднілися сліди нашвидкуруч витертого пилу, у кімнаті встоявся запах нежилого приміщення.
– На жаль, я приїхав лише на півгодини перед вами, а ці йолопи не здогадалися запалити камін заздалегідь. Але зараз він розгориться, і все буде гаразд! – оптимістично завірив Ессекс.
Вечеря, треба віддати належне хазяїну, була розкішною. Камін і справді розгорівся, і чи то від нього, чи від келиха старого вина стало набагато затишніше.
Коли ж слуги нарешті прибрали зі столу і подали каву з лікерами, в бібліотеці вже панувала атмосфера невимушеності, товариство розбилося на дрібні групки, і в кожній з них точилася жвава розмова.
– Отже, панове, – вдоволено сказав лорд Ессекс, підходячи до Ірини й Рочестера, – настав час погомоніти про справи. Після келиха доброго вина коліщатка у голові крутяться краще! – Він гучно висякався.
Ірина придушила зітхання і приготувалася слухати.
– Я знаю про ваше скрутне становище, – безапеляційно заявив хазяїн. – Вам потрібні гроші. Можу допомогти, але й ви мусите віддячити.
Сер Елвіс холодно подивився на Ессекса. Барон не любив, коли йому говорили про далеко не блискучі справи його закладу, а тим більше коли він був змушений робити послуги у відповідь за допомогу. Але все ж ввічливо поцікавився, чим може бути корисний.