Опівнічні стежки
Шрифт:
Ірина хазяйновито витягла з чемодана пляшку шотландського віскі і запросила до столу.
– Нам неодмінно треба відзначити цю зустріч, друзі. Ви не уявляєте, скільки я чекала повернення на Батьківщину. А у вашій країні я почуваю себе майже вдома!
– За ваше повернення, пане Богун, за ваше, пані Ірена!
– Прозіт! – підняв тост другий.
– Не будемо гаяти часу, товариші, – сказав Сергій. – Повернення поверненням, а зроблено ще не все. Вас, якщо не помиляюся, цікавить Бень…
Поїзд зупинився у Щеціні рівно о дев'ятій ранку.
Надвечір Чигрин вийшов на вулицю свіжопоголений, у чистій сорочці і, на перший погляд, у цілком пристойному настрої. Але насправді він так нічого і не надумав, а починати розшук Беня з поновлення непотрібних зв'язків дуже не хотілося.
Чигрин добре пам'ятав будинок Ювеналія Волощука, чиєю гостинністю він користувався перед відправкою у Мюнхен, і, не надумавши нічого кращого, попрямував до святого отця.
Ювеналій був удома. Побачивши Сергія, він замахав руками і тремтячим голосом прошепотів:
– Як ви наважились прийти до мене, добродію? Хіба не чули про страшний розгром, який вчинили ці анафемські діти? Ви хочете загубити мою душу…
– Нічого, святий отче, – засміявся Богун. – Бог віддячить вам за всі муки, які ви прийняли на землі, і забере вас до раю…
– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…
– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!
– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…
– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.
– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.
– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.
– Як перед богом, сину мій, як перед богом…
На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.
– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?
– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.
– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.
Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:
– Ну, коли не можете…
– Так-так,
– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.
Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.
Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.
«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».
Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:
«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.
Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…
Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.
– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.
– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…
Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.
Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.
– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.
Хазяйка зашарілася, але відповіла: