Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
— А ти все-таки вмієш бути джентльменом, — глузливо мовила вона.
Внизу, у вітальні, панувала цілковита темрява. Вони йшли навпомацки, торкаючись одне одного ліктями, як тоді у кляшторному підземеллі.
«Може, пристрелити її тут?» — подумалось йому.
Вулиця була порожня. Тільки коли вони проходили через сад, Альбертові на якусь мить привиділися серед кущів обриси кількох постатей.
— Де твої хлопці? — поцікавився він.
— Стережуть мій велосипед на старому єврейському кладовищі. Знаєш, де це?
Альберт спитав:
— Поїдеш просто до Рокити?
— Чому
— Я хочу, щоб ти переказала йому: хай він прихопить із собою харчів принаймні днів на три. Так наказав Желязний.
Вона кивнула.
— Гаразд. Я скажу йому. Але навіщо, коли жоден з наших хлопців туди не поїде.
Коло білого паркану, що оточував якусь стару садибу, Анастазія попередила:
— Далі мене проводжати не треба.
— Я пройду ще трохи, — промовив він невпевнено. Тепер вони йшли мовчки, тому почули гул машини задовго до того, як вона виїхала з бічної вулички. Машина проминула їх не дуже швидко — маленький газик із надбудованим верхом.
Коли червоні вогники зникли за поворотом, Альберт стишив ходу. Тепер настала найзручніша хвилина для того, щоб знешкодити Анастазію: безлюдна, темна вулиця, збоку поламані паркани і руїни будинків — залишки колишнього гетто.
— Постій тут, — зупинила його Анастазія. — Он старе кладовище. Там у кущах у моне схований велосипед.
Це чекаючи відповіді, вона шмигнула в отвір у паркані і зникла в темряві. Повернулася вже вуличкою, ведучи дамський велосипед.
— Спершу мені треба з'їздити в кляштор, закопати зброю, — сказала вона. — Завтра я подамся в лісництво Граби. Перекажу Рокиті наказ Желязного. Але знай, що я відмовлятиму його від цієї поїздки. Попереджаю тебе відверто.
— Роби як хочеш, — відповів Альберт.
— Ти приїдеш у Граби? — спитала вона.
— Аякже.
— Побачиш, яка там краса. Густий ліс, і раптом перед тобою відкривається розкішна галявина, а на галявині біла хатина лісника. Ти хам, і такі речі на тебе, мабуть, не справляють враження. Але я тобі скажу, що коли і є на світі таке місце, де ти можеш від мене чогось домогтися, то це саме там. Тільки спершу тобі доведеться назвати своє справжнє ім'я.
— Гаразд, — кивнув Альберт. Він знав, що їм уже не судилося побачитися в хаті лісника. Знав і те, що вони взагалі ніколи більше не побачаться.
— Тримайся, — сказала Анастазія, подаючи йому руку.
Вулицею навпроти них ішло двоє. «Це, напевно, її охорона», — подумав Альберт.
Анастазія скочила на сідло, ногою відштовхнулася від землі і рушила прямо на зустрічних. Вони розступилися, пропускаючи її, бо вона їхала по самому тротуару, як заведено в невеличких містах.
Альберт повернувся і пішов назад до будинку Рачинської. Коли він переходив через вулицю, його ледве не збив той самий газик, який щойно обігнав їх.
З кабіни вискочив Яруга.
— Поїхала? — спитав він. — Я вже думав, що ти від неї не відчепишся.
— Ви її не доженете, — мовив Альберт.
— Е-е-е, балачки. Мої хлопці теж на велосипедах. Вони не пустять її далі того хреста, що за містом.
— У неї охорона. Я бачив якихось двох типів…
— Двох? Пішки? Це мої хлопці,— заспокоївся
— Живцем її не візьмете…
— Побачиш. А ти? — запитав Яруга.
— Я? — здивувався Альберт. — Ти ж знаєш…
— Надвечір усе скінчиться. Тримайся! — гукнув він і, залізши в машину, помчав далі.
Альберт поглянув на годинник і попрямував просто до казарм. На мить йому здалося, що звідкілясь із нічної глибіні, з тиші й мороку до нього долинули далекі постріли. Альбертові захотілося випити бодай чарочку горілки.
З готелю, що стояв поблизу, линула музика — напевно, в ресторані були танці. Альберт зайшов у задушливий, прокурений зал, довкола снувалися люди з розчервонілими обличчями, світло електричних ламп було немовби пригашене густим димом. Альберт пробрався до буфету, бо, незважаючи на пізній час, в залі не було жодного вільного місця. Підштовхуваний офіціантами, пив горілку навстоячки. Зненацька він побачив Сову, що сидів у товаристві Лігензи. Перед ними на столику стояли три порожні четвертини. Лігенза дозволяла Сові обіймати її.
Альберт уже збирався розплачуватися, коли відчув на собі погляд кравчині. Вона підвелася і трохи непевною ходою наблизилася до буфету.
— Майоре, ви мене… забули, — мовила вона, подаючи Альбертові руку ще кроків за три від нього. Лігенза нагадувала потопаючу, що хоче вхопитися за соломину.
— Ви втішаєтеся з начальником міліції.
— Сова? — скривилася вона. Сліди опіків на її спітнілому обличчі здавалися брудними паперовими клаптиками, наліпленими на шкіру. — Він уже не начальник. З партії його теж викинули… Сова — це нічний птах. Сови повинні жити в лісі,— захихотіла вона.
— Будьте обережні. Яруга його любить.
— А я симпатизую Ярузі…
Альберт поставив на стойку чашку з-під кави.
— Я знаю про це. Може, ви хочете зробити невелику прогулянку?
— Яку, дозвольте поцікавитися?
— У Ноєвому ковчезі. Я сконструював повозку, а тепер набираю команду. Вирішив прихопити з собою звідси всякої тварі по парі — мерзотників, зрадників та покидьків. Ми можемо вирушити хоч на Місяць. Вам до вподоби така прогулянка?
Лігенза виявилася тверезішою, ніж він гадав. Вона зблідла, сліди опіку знову стали червоними, як півнячий гребінь.
— Ви думаєте… — затинаючись, мовила вона. — Ви думаєте, що я… що я працюю на Яругу?..
— Нічого не думаю. Я просто пожартував. Даруйте.
Він відсторонив її і вийшов з ресторану. Оркестр заграв жваву танцювальну мелодію, яка переслідувала його аж до наступного провулка.
О четвертій ранку Альберт вивів машину з подвір'я казарми. Величезний ЗІС із брезентовим верхом котився вибоїстими вуличками містечка, проминув міст на річці й опинився на асфальтованому шосе. Альберт їхав поволі, з насолодою вдихаючи повітря, що наповнювало кабіну, — запах шкіряної спинки, бензину й мастила. Світанок займався в молочному тумані, блискуча смуга шосе здавалася металевою стрічкою, що намотується на колеса автомобіля. Потім Альберт збочив на дорогу, посипану гравієм — починалися ліси. Він ще зменшив швидкість і, опустивши бокове скло, підставив обличчя й чуба свіжому вітрові.