Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Розумію й те, що мої три брати померли від виснаження на роботі у пана. Не було корови, як вони були малі, і тому здоров'я у них було поганеньке. Кажуть, що я теж — квола і блідненька. Мабуть, мама боїться, що і я не витримаю двірської роботи. Еге. Тільки де ж бідному заробити, як не в дворі?
Хтось порадив мамі: мовляв, у місті є гуртожитки для селянських дітей, що хочуть учитися.
Зраділа мама: буде її дитина хоч дах над головою мати!
Таки другого ж дня пішла вона, хоч то й далеченько від нас, до міста. Вертає
Вже навіть не розпитую. Сама розповідає:
— Є в місті, щоправда, одна бурса, яку самі селяни для своїх дітей утримують, але тільки для хлопців.
— Не може цього бути! — аж вигукнув сусід, що чекав у нас мами, бо вона мала йому якихось там цвяхів купити в місті. — Цілком твердо знаю: в нашому місті є і дівоча бурса. Сам читав оголошення в газеті. Вона десь на вулиці королеви Ядвіги.
Через два дні, відпочивши трохи, мама збирається знов у місто. А сусід уже навмисно очікує її. Надвечір повернулася мама. І знову якась невесела.
— Правду ви казали, — мовить до сусіда, — є бурса для дівчат, зветься «інтернат», але там приймають тільки панських дітей… Зрештою там така висока плата, що й шкодувати нема за чим.
Не було іншої ради, як іти на приватну квартиру. Підшукав мені її в сім'ї одного шевця кум мого покійного батька. До полудня — школа, а після обіду — наука вдома й догляд за меншими дітьми господарів. А діти ці ніби ніколи не виростали, бо тільки одне з колиски, як друге в колиску.
І допіру як пожила я на тій квартирі, поволі-поволі почала в мені меркнути надія на моє панство.
Вже не вірилося мені, що приїду колись до воріт своєї змученої роботою матері парою вороних, уся в шовках. Тепер я вже розуміла, що це тільки дитячі нездійсненні мрії.
Мої надії стали тепер іншими. Хотілося стати вчителькою в нашому селі. Ох, як хотілося цього! Може, ще палкіше, ніж білої шовкової сукні в дитинстві.
Коли я перейшла до учительської семінарії, мені стало неможливо жити далі в шевця. Треба було тепер більше вчитися, більше спокою, треба було свого кутка для книжок.
Того, що могли мені прислати мама, тітка (хрещена мати дуже скоро забула про свою обіцянку), не вистачало, аж ніяк не вистачало на квартиру, харчування й одяг.
Що робити?
Щасливий випадок прийшов мені на допомогу.
Якось одного разу зустрічає мене товариш і без зайвих слів питає:
— Чи ти погодилася б учити синка доктора Скалозуба?
— Котрий клас? — питаю, затамувавши подих.
— Перший.
Промайнула надія на порятунок.
— Добре, — кажу і сама чую, як мій голос з радості стає іншим. — Але чи буде ще вільне те місце?
Товариш мій лукаво мружить очі:
— Місце буде вільним, бо, власне, я вчу тепер того хлопчиська.
— І відмовляєшся від заробітку? — нічого вже не розумію я.
— Ти здивована? — сміється він. — Так уяви собі, що я справді відмовляюся від двадцяти злотих
— Чому? — питаю несміливо. Мимоволі згадується прислів'я: «На тобі, небоже, що мені негоже».
— Чому? А тому, що хлопчисько зіпсований мамунцею до крайніх меж, а тут ні посварити, ні покарати одинака не можна, бо то панська дитина. І мені платять за те, щоб я терпів усякі химери того панича.
Ми умовилися, що я дам згоду стати на його місце.
Ні, ніколи не забуду я першої зустрічі з панею докторовою. Пізніше я довідалась, що ота докторова — дочка якогось бориславського комерсанта-вискочня, яка ледве підписатись уміє.
Тоді стала передо мною присадкувата, з високими грудьми, з примруженими очима, вся в якомусь яскравому жінка (страшенно хочеться сказати «баба») і промовила гортанним голосом:
— То паннунця буде мого Юльця вчити?
Кров ударила в обличчя. Яка я для неї «паннунця»? Я була ученицею семінарії і мала право вимагати, щоб до мене ставилися з повагою. Та ба! Все вирішували двадцять злотих, які мали допомогти мені досягти моєї мети — стати вчителькою в рідному селі, і тому треба було, як то кажуть, сховати гонор до кишені.
— Мій Юльцьо вчиться вдома, бо я не хочу посилати його до школи, щоб він не набрався там поганих звичок від різної голоти. Паннунця розуміє мене?
— Розумію.
— Мій Юльцьо дуже хороша дитина, але любить попустувати. Та дитині й належить трохи подуріти. Чи не так?
— Так.
Так, бо мені конче потрібні щомісячні двадцять злотих. І тому я буду все «розуміти», всьому притакувати, шановна пані.
— Я гадаю, що під час того, як дитина читатиме, ви зможете, скажімо, допомогти служниці у церуванні панчіх чи латанні білизни. Для вас це нічого, а для нас буде допомога. Згода?
— Добре.
Двадцять злотих… Двадцять злотих…
— За це паннунця одержуватиме, як і попередник її, підвечірок і п'ятнадцять злотих.
— П'ятнадцять? — мимоволі вихоплюється у мене з уст.
Докторова всміхається єхидно:
— О, я бачу, паннунцю вже хтось поінформував, що пан Зелений одержував по двадцять злотих. Зате Юльцьо мав студента за вчителя.
— А яка тут різниця? — спитала я. Все в мені вже кипіло і бунтувалося проти несправедливого, дикого поділу людей.
Докторова мало не образилася:
— Та хіба ж паннунця не розуміє різниці? Студент — то мужчина, якась повага, а дівчина, нема чого ображатися, — тільки дівчина.
Сльози обурення виступили на моїх очах. Той «мужчина» був тільки на рік старший за мене, але тому, що був чоловічого роду, мав, на погляд пані докторової, повагу, одержував щомісяця на п'ять злотих більше за мене, і ніхто не пропонував йому під час уроків церувати шкарпетки для пана доктора.
— Чого це ви наче отетеріли? Тут нема про що багато думати. Або залишаєтеся в мене, або ми пошукаємо когось іншого.