Оповідання

Грабовський Павло Арсенович

О. Степан мимрив собі під ніс, розгубивши останній глузд.

– Ну, дорікай же мені,- чув?

І пішла корінувати. А він топцювався на одному місці, губами плямкаючи.

– Архипе, вайло! (до наймита бач)... щоб дякон мені зараз був... не гаючись... я й знати цього не хочу!

Ось і дякон лізе у двері.

– Іди, йди лишень до гурту, п’янице, срамотнику; а що ти там накоїв,- га?
– минулося тобі, що вгородився торік У церковну леваду? забув залізні штаби, що поздирав з дзвіниці? На віщо воно оце схоже?

Замірилась,- тільки відляски пішли, виски мов калиною поналивались. Оступився дякон, здіймає голос, забігав по хаті,- шкода,- попадя і памороки забила.

– Кланяйся в ноги Якимові, щоб до благочинного не їздив; не то що двадцятьма карбованцями,- і соро­ківкою не відбудеш...

– Так де там,- Головатий і руками й ногами; хоть свя­тих винось;- я йому цього не подарую,- кричить; за шапку й гайда.

А дяк із паламарем давно сиділи по своїх хатах;

Іван Герасимович на що вже сміливий чолов’яга,- і то навтіки дався з батющиного двору; щастя, що попадя не вгляділа.

Жовтень 1891 року

Панько

ЧЕРВОНИЙ ЖУПАН

Зимового ранку під’їжджав я до однієї з якутських управ (рід нашої волості). Сивувасте світлечко розлива­лось по пухкому снігові, над покрівлями кількох руських хатин звивався привітний димок, клубками розсипаю­чись у повітрі. Зморені коні ледве перебирали ногами,- я їхав під недорід: сіна не косили, скотина дотяглась до краю і падала серед дороги. Скрізь мене вражала бідо­та, скрізь передо мною вставали картини нелюдського існування, скоро я заходив до якутської юрти (міське житло - хлів, обмазаний кізяками, з товстими крижа­ними вікнами) або стрівався з тубільцями. Брудні вищ усякої можливості, з остудженими носами та щоками, понайбільше сліпі або косі,- отакими були переважно мої перші знайомці. Серце стискалося на вид країни - суворої та нещасної.

Ось заманячив на пригорі якийсь хмурий, обдертий будинок; загавкали собаки.

– Школа!
– звернувся до мене в тій хвилі мій віз­ник.- А от і управа!
– додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно виплигнув із саней - при­їхали. Я позирнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об стіну, рвав дошки з криші; від усього подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: оклецькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні набирались людці, що все були такі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачити. Писар повітав мене з доб­родушною ласкою, що так подобала його годованій по­статі; господарка, досить принадна молода якутка, тур­бувалась коло самовара. Любо пригрітись у затишку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зобачити близький кі­нець настогидних митарств, хоча б тебе навіть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості праг­нуть відпочинку, щоб завтра защеміти ще дужче, ще гірше... Незабаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю по­кріпили мене трохи; приємна теплінь розливалася по задублому тілу... Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забу­тися б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланятись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.

– Тойон, тойон! (Пане, пане!) - повторяв дідусь, кланяючись.

Він став щось висловлювати по-якутськи швидко та палко, але що, я не міг розібрати. Одно хіба я зрозумів відразу: що це був не звичайний старець-прохач, яких незліченна сила поміж якутами, а що тут, певно, криє­ться якась «образа», ремство на людей або долю, сло­вом - що-небудь схоже. Мені здалося навіть, що облич­чя дідусеве не раз мінилося, а на віях тремтіли каплини сліз.

– В чому річ? Чого йому треба?

Писар і кілька інших зареготались.

– Шалений... до всіх в’язне... вештаючий... Чимало тут таких... Баратур, баратур! (Гайда!) - гнав писар «вештаючого».

– Та з якої ж ради він до всякого в’язне?

– Ет... Не забалакаєш з ним... сам не тямить, чого йому треба; ремствує на всіх і все... дурниці верзе... Чи­мало тут таких... про сіно... про ставки... про недоїмки... дурниці, одно слово, верзе... Баратур, баратур, акари! (Гайда, гайда, дурню!)

Прохач заморгав очима і, зігнутий, пригноблений, пі­шов нерівною, хиткою ходою до дверей. Почувся гамір серед люду,- сміялися, очевидячки, з «безглуздого», той мовчав понуро, напружено, від часу заглядаючи крізь двері.

– Баратур, баратур, Червоний Жупан!.. Його, бачте, Червоним Жупаном величають у нас,- додав писар, звертаючись до мене.

Червоний Жупан, видно, не хотів вгамуватись, стов­бичив край порога, усе поглядуючи на наш бік.

Запрягли коненят, і я виїхав з управи. Минуло з тиждень. Я опинився «на місці», верстов сто за управою, в невеличкій якутській юрті; зацікавлені якути просто не давали мені спокою спочатку. Одного ранку, коли я ще був у ліжку, передо мною знову станув скулений, сум­ний, «вештаючий» Червоний Жупан. Знову поклони, зно­ву палкі несподівані зливи - немов просьби, немов рем­ства, немов бог знає й що... Я нічогісінько не розумів по-прежньому; я чув, що не маю чим помогти, а що по­могти було б треба,- помогти не шматком

хліба або пучкою чаю, а чимось іншим, більш дійсним. Довго сил­кувався пересвідчити мене в чомусь Червоний Жупан, довго дивився на мене журно та докірливо і вийшов - смутний, невдоволений. Таке повторювалося кілька ра­зів. Потроху я обізнався і з особою Червоного Жупана, і з його «шаленством». Червоний Жупан жив самотою, а колись у нього малась дружина і дітки. Був то якут середнього достатку - мав юрту, десятків два худоби, сіножатку, словом, усе, без чого якут-господар стає «барахсаном» (сіромахою). Але ось усяке лихо посунулося на голову Червоного Жупана: жінка вмерла з родин, дрібнят роздав по людях, де вони спочатку посліпли, а потім також перемерли. До управи налетів вихром якийсь урядник-слідчий, і Червоного Жупана докупи з іншими потягли на його грізні очі. Тут Жупанові виголо­сили досить зрозуміло, що він кілька літ не платить податків, а мусить вистачити безодмовно... Даремно бо­жився та присягався Червоний Жупан, що до остатньої копійчини все вносив князеві (так якути величають своїх старостів),- квитків у Жупана не лишилося, а староста (о, тямуща людина отой староста!) «знать не знає, віда­ти не відає». Продав Жупан дещо з худібчини, збув за безцінь роками придбане сінце: все загарбав оте один з управських глитаїв, що пильно сидів на сторожі, спла­тивши частину незліченної недоїмки Жупанової. І поча­ли осідати злидні сірому Жупана, почав він підпадати з року в рік, поки не зробився старцем без повороту; юрта його розвалилась, нової будувати не став,- дарма праця... До того на Жупана почало щось находити... За­журився Жупан над своєю гіркою долею і заплакав; ніхто не бачив, правда, його сліз, але багацько людців чули, як виспівував Жупан, їдучи на бику верхи, про своє тяжке життя, виспівував про худобу та сіно, що вже їх нема й не буде, жалівся на неправду людську; то справді були ридання душі - ображеної та наболі­лої. Потім Жупана мов вода змела: згинув кудись і про­падав безвісти; довгенько щось не було, як ось виявився і здивував людей своїм несподіваним шаленством. Жу­пан вишукував спосіб зарадити лихій долі таких, як сам, бідарів: треба було тільки спустити одно чимале озеро в річку,- от вам і сіножаті, і все... Прочумайся, голото; послухай, що тобі радять... Думка ця тупо засіла в моз­ку знищеного [2] Жупана і не давала спокою. Насамперед він удався з нею до голови та князів (старостів), а по­тім звернувся і до звичайного сірого люду. Насміхами та знущанням відповіли Жупанові... Даремно розмовляв Жу­пан про свої мари-привиди: снились йому, буцім вийшов з озера водяний дух у поставі бика і став битися з духом суходолу, що також у бичачій поставі пасся по луці; страшенно билися, але нарешті дух суходолу поборов духа водяного; даремно Жупан бачив у тім привиді вка­зуючий палець божий,- все оставалося голосом серед пустині.

2

– Знищений - збіднілий; від дієслова знищіти– збідніти.

Почув Жупан, що до управи приїхав «улахан тойон» (великий пан) справник - і зараз до його; кланяється, просить; очі горять блиском надії та відради... на жаль, передвчасної. Вислухав пан і зареготався.

– Піп, бігме, піп; просто хоч у проповідники... оце так дідусь... і де в бога впійметься... Ризи б тобі, та й годі... Тривай лишень...

Погрібся пан у скриньці, пошукав нашвидкуруч і ви­тягує нічний червоний жупан.

– Оце тобі, попе, й ризи - не треба кращих... Козак, вдягни його!

І покотився з реготу. Вдягли дідуся в панське убран­ня. Боже, скільки сміху було та знущання!

– Червоний Жупан! Червоний Жупан!
– загриміло по всіх кутках управи,- і прилипло те ймення навіки. Понурив голову Червоний Жупан; бачить, що не дійти йому «правди», поклонився низько і вийшов. Тиск люду гнався за ним.

– Гей, бийте у дзвони... служба буде... попа нового настановили...- і жорстокі гигашки покривали ті грубі діткливі жарти.

І побрів собі Жупан один зі своєю думкою - незро­зумілий, оганьбований. Але те його не зраджувало. Ні одного тойона (пана) не пропускав Жупан, щоб не ви­словитись перед ним, не поділитись думкою, не попро­хати запомоги. До владики його не пустили; тоді Жупан почав перепитувати крізь вікно і був допущений.

– Безглуздий, ваше преосвященство!
– доклав якийсь тойон управський; владика махнув рукою,- і вивели Жупана без нічого.

Не залишив Жупан підмовляти до своєї думки і зви­чайних людців, подавав просьби до всяких осіб, але все по-дурному. Жупан зробився «притчею во языцех».

Раз якось я підійшов до річки... Був кінець серпня. На березі метушились люди: насипали хлібом та кар­топлею пліт, щоб гнати в город.

Крик, галас, біганина. Серед плоту я зобачив і Чер­воного Жупана - він був зворушений, виявляв нетер­плячку, галасував до гурту. Я підійшов - поздоровкав­ся. Червоний Жупан покидав наші краї: ціле літечко він прокосив у якута, хазяїна плота, щоб той довіз його при нагоді до города; відти Червоний Жупан зваживсь іти пішки, Христовим іменем, аж до Якутська, все з тією ж думкою, щоб запомогти бідарям.