Оповідання
Шрифт:
– Мені не студено,- вимовляється Павлик, підтягаючи одну ногу й ховаючи руки під пахву, не перестаючи поглипувати крізь вікно, доки мати не заздріла цього.
– Мой, ти що, визираєш гостей?
– гукнула.- Визирай їх надворі, дай Зоні хустку на голову й рушай одне з другим за поріг. Уже вас маю по вуха...
За тими словами відчинила широко двері, й обоє вийшли, а вона замкнула двері.
– Чому ти все вибігав надвір, Павле? Через тебе мама гнівні, і тепер мушу і я замерзнути.
– Е, що мама знає,-
– Стрітення,- повторила Зоня механічно й захукала в руки.
– Сьогодні можна медведя бачити.
– Ая?
– Зоня, зачудована, отворила рот і дивилась йому прямо в очі.
– Ая, ая... не гадай, що я брешу. Ти лиш міркуй, що скажу.
– Та кажи, бо вже мені студено.
– Ти видиш, що сьогодні сонечко?
– Виджу. То... бож-жа дит-тина з коробкою...- почала пояснювати Зоня протяжно і тут же урвала. Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.
– Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?
Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.
– Скажу...- жалілась дівчинка.
– Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.
Дівчатко перепросилося.
– Кажи,- просило,- я вже не скажу, вже не скажу. Вже не болить!..
– То слухай. Видиш сонечко?
– Виджу. Воно так світить,- сказала Зоня, любо ділячи слова.
– А тепер диви. Диви вгору на стріху.
Зоня виконала братів наказ.
– Капає зі стріхи?
– Я не знаю.
– Не капає?
– Капає.
– То заплющай очі і втікай до хати, бо медвідь виліз із буди. Скоро!
Мала Зоня зойкнула і, не чуючись з остраху, влетіла в хату, а за нею Павло.
Мати, що держала глек із кип’ятком, подалась перелякано назад.
– Хто йде?
– спитала побілілими устами і присіла на лаву.
– Медвідь виліз із буди... зараз прийде... Мовчіть, тихо,- крикнула дівчинка і, шукаючи охорони коло матері, притулилася до неї.
Павло мовчав.
– Бог би вам це не простив, та би не простив, як мене перелякали...- вимовила.- Аж серце застигло... аж... аж... і то все он той...
І не доповіла.
Але ніхто не приходив.
– Бо стрітення, мамо, та й з стріхи капає...- боронився хлопець.- Гляньте самі: кап-кап-кап...
– А ти чув, що дзвонили?.. Та й не дослухав?.. Дам я тобі колись медведя!.. Дам, що пам’ятатимеш... Аж піт виступив на чоло...
Морози й стужа лагідніли, сніг іще хіба несподівано й рідко навертався, часто або дуже великими, або дрібонькими зірочками вставлявся, а замість нього імлистий дощ топив біле покривало
На невеликій леваді Марти остала між кількома деревами також біла шмата, вижидаючи, що її або зіп’є проміння сонця, або розтопить дрібний дощ, що сік не лиш годинами, але днями й ночами.
Одного разу зайшло слідуюче.
Настало кілька сонячних золотих днів. Газди ходили розглядати свою землю, скільки її хто посідав... і роздумуючи та міркуючи над нею, чи прикладати до неї рук плугом і бороною, чи заміняти за готовий гріш в оренду.
– А я піду до повдовілої Марти й заберу в неї леваду в оренду,- заявив один з-поміж них, що був цікавий до всього, любив до всякої роботи приучуватися і користав з неї, де давалося.- Марта й так не має чим орати і за орання заплатити. Її левада, як відомо, граничить до мого лану, на ній виростає кільканадцять слив того доброго роду.... і, може, дасться щось зробити. Я йду до неї. Може, піде хтось із вас зі мною? Краще двом. Для неї й для мене буде так ліпше.
Один газда із слабших, що любив товаришувати з погибшим чи пропавшим кушніром Марти, особливо коли цей повертав з Бессарабії з повною кишенею, й платив у Менделя за гарак, і виспівував на все горло, б’ючи п’ястуком об стіл, що інші присутні на всю хату реготалися, між тим як сам Мендель делікатно, в білих брудних панчохах і патинках, покірненько й поважно виповняв бажання фундатора,- той один, сказано, був охочим товаришити і при виорендуванні вдовиної левади.
Входячи на подвір’я, зустріли дітей, що вертілися недалеко хати в сонці, а коло них собака, яка ластилась з удячності, що її відчепили від ланця, і шукала квапно мордою по землі за поживою.
Побачивши чужих, забрехала уїдливо, а коли входячі вспокоїли її, помахала хвостом і замовкла.
Павлик і Зоня підійшли ближче.
– Мама дома?
– Дома!
Заки газди увійшли ближче на подвір’я, полетів Павлик сповістити маму, що прийшли люди. Від смерті тата так рідко хто навідувався до них, що, певне, щось буде цікаве, що прибули.
Мама саме перебирала між гудзами шматок, у котрих знаходилося зав’язане деяке насіння, і прокинулася.
– Люди?
– спитала, а сама поблідла й оглянулася, та не стало часу ні щось сказати, ні щось учинити, бо вслід за Павлом увійшли оба чоловіки, здоровлячи. Що вона відповіла, до смерті не пригадала собі, чула лише, як під нею ніби земля захиталася.
– Ми до вас із запитанням, чи здорово коло вас, газдине Марто? Та й як веснуєте? Давно вас не бачили. Від запропащення вашого газди-майстра ви наче в монастир зачинилися...