Оповідання
Шрифт:
А в другому кінці п’яний чоловік з червоним у сльозах і пилу видом силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на віз.
– Люди добрі!
– кричав він, стоячи на возі.- Слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік!
– Жінка сіпнула його за полу, і він з розгону сів на якісь мішки.
Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:
Нащо ж мені те багатство - Буде з мене й трошки: Дадуть мені сажень землі, ЩеСивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.
Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.
Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.
– Пора, запрягайте,- чути було голоси,- щоб не спізнитись нам на станцію!
Сколихнулось море і схвилювалося.
Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.
Геть-геть уже на горі видніються вози.
– Прощайте! Прощайте! Прощайте!
– кричали ті, що на горі, тим, що внизу.
Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні: в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.
В селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.
Село здавалось напівпокинутою пусткою.
1910
ПАЦАНОК
У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.
Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.
Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.
А за гратами та замками стиха шуміло - гула там підборкана молода сила.
В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.
В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.
Сам Петро, кремезний хлопчина з русявою борідкою, прихватком наїдався чогось аж на троє суток.
Через невеликий час, одягаючись на ходу після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.
Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо, і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вогку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.
В маленьке віконце, густо переплетене гратами, заглядало зоряне небо.
Петро потягнувся й голосно позіхнув.
– Здрастуй, товаришу!.. За віщо це тебе?
– несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.
Петро здригнув.
– Ти хто такий?
– зараз спитав він.
– Я - пацанок [2] з п’ятої камери... Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.
Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став
2
– Пацанок - хлопчик
– А тебе ж за віщо сюди... товаришу?
– спитав Петро, осміхнувшись.
– Масалку [3] погнав в Христа та паску, то старший і посадив на троє суток,- хвастовито одмовив пацанок.
– Як же сидиться тобі тут, товаришок?
– розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.
– Ой гидко-гидко, товаришу,- таємним голосом одмовляє той.- Холодно, вогко, та ще... пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш - зараз так і зашарудять по ногах, по грудях... один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу - може, підкрадеться котрий, то пришию [4] суку.
3
– Солдата-вартового
4
– Пришию - уб'ю
Петро став витрушувати поза підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав безперестану щебетати.
Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло грат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.
Тепер перед новим чоловіком, перед «політичним», йому хотілося показатися не яким-небудь «грачем», [5] а парнем «фартовим». За першу ознаку цього вважалося знаття фар-тової мови, тюремних та злодійських звичок, і Володька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фартовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:
– Нема в нашій камері тепер путніх реб’ят. Колись були боги, так боги: [6] Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик... А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі «стріляли» та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество... Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав председателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на півроку... Шармач я, і раз був на грубому [7] ділі. З Ваською з кандальщиком «купили» в одного єрика [8] п’ять тисяч. Ех, і погуляли ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день згоріли... [9]
5
– Грач — по-тюремному - новак
6
– Бог - те ж, що й Іван по-тюремному.
7
– Гарному
8
– Єрик - дідок
9
– Попались