Ослик i "аксiома" (на украинском языке)
Шрифт:
– I тодi, - кажу я безбарвним голосом лiтописця, - тодi розпочалась ера електронної iграшки...
– Та нi, до чого тут електронiка!
– перебиває Антена. Вiн гарний хлопець, йому дуже хочеться розвiяти мої помилковi думки.
– Електроннi iграшки - це нiсенiтниця, розумiєш, нiсенiтниця. Пiдробка сьогоднiшньої технiки. А гарна iграшка мусить бути прообразом машин, якi з'являться через сотнi рокiв.
Я зневажливо пирхаю. Зараз Антена просто згоряє вiд бажання втовкмачити менi що й до чого.
– Це ж закономiрнiсть! Пригадай хоча б турбiнку Герона. Iграшка!
– Боюсь, це будуть складнi iграшки.
– Нi, за iдеєю, гарна iграшка завжди проста. Тому вона довго живе. Скажiмо, калейдоскоп - адже як просто...
Автобус зупиняється, ми поспiшаємо до виходу.
Ми йдемо по мокрiй вiд талого снiгу брукiвцi, i Антена, досадливо вiдмахуючись од снiжинок, що б'ють в обличчя, говорить про iграшки. Десь удалинi грає музика. Ритмiчно кружляють снiжинки, кружляють, летять, зникають у темрявi. Ось так - пiд музику - летiли мiлiмiкроннi приймачi, коли Антену штовхнули i коробка впала.
Це було на великiй перервi, всi кинулись зачиняти вiкна, а Антена пiшов до дошки i почав писати формули. Потiм вiн заявив, що нам каюк, оскiльки примiщення настроєне на резонанс. Вiн навiть пояснив хiд рiшення, щоб ми не мали сумнiву. Нiхто й не сумнiвався. Чудово чути було оперну музику: Римський-Корсаков, "Сказання про невидимий град Кiтеж i дiву Февронiю". Я хотiв побiгти додому по пилосос, та було вже пiзно, перерва скiнчилась. Географу (вiн видiлявся чималою довiрливiстю) ми заявили, що це гучномовець у будинку навпроти. Пiв-уроку ми протримались. "Вiдбувається щось дивне, сказав врештi-решт географ.
– Музика лине у мене з лiвого рукава. Якщо рукав пiднести до вуха, музика помiтно посилюється..." Фехтування розвиває феноменальну витримку. Ада цiлком спокiйно вiдповiла, що треба дмухнути на рукав, i звук зникне. Звук нiби вiдлетить, сказала вона. Але географ уже серйозно поглядав на Антену, i далi все пiшло як слiд: Антена встав i, винувато моргаючи чесними синiми очима, зiзнався.
Я це "Сказання" добре запам'ятав. Там є таке мiсце, хор дружини Всеволода "Пiднялася опiвночi", це таки могутньо зрезонувало.
Влiтку, вже пiсля того, як Антена поїхав, я кiлька разiв заходив у школу. В нашому класi зробили ремонт. Пофарбували, побiлили. Але коли на вулицi не дуже гомiнливо i в коридорi нiхто не розмовляє, чути, як працюють розсипанi навеснi приймачi. Певно, десь вони ще залишились! Звук був дуже тихий i тому таємничий: пошепки розмовляла жiнка та бентежно грала далека музика.
Прогнозуюча машина має цiлком пристойний вигляд. Гладенька зелена панель iз скло-пластика пiдноситься вiд пiдлоги до стелi, лишаючи вузький прохiд до вiкна. Начинка машини знаходиться там, за панеллю, а на самiй панелi тiльки
– Влiтку я дещо розiбрав, - каже Антена, - зараз вона не працює, але рiшення записано на магнiтофонi, ми прокрутимо.
– Рiшення... Послухай, воно без усiх тих умовних нультранспортувань, справжнє рiшення?
– Так, вона видала чудову iдею, цiлком несподiвану. Звичайно, це лише iдея, але...
– А чому необхiдно було розбирати?
– Ну... Вона прогнозувала лише кiнцевий результат.
Ах, яка недобра машина! Вона прогнозувала лише кiнцевий результат. Все-таки Антена - варвар.
– Вона казала "що" i не казала "як", - старанно втовкмачує Антена. Вiдповiдь дано у загальнiй формi. До того ж енергiя... Вона брала силу-силенну енергiї, у мене йшла на це половина зарплати.
В машинi майже сорок кубометрiв. Антена мiг умiстити туди страшенно багато. Вважають, що таку машину вдасться побудувати рокiв через п'ятдесят, не ранiше. Менi спливають у пам'ятi слова Конан-Дойля: "Мiж iншим, нiхто не розумiє справжнього значення того часу, в якому вiн живе. Старовиннi майстри малювали харчевнi i святих Себастьянiв, коли Колумб у них на очах вiдкрив Новий Свiт".
– А чому б тобi не перейти в мою лабораторiю?
Антена не любить, не вмiє вiдмовляти, i зараз йому не так легко сказати "нi".
– Ти не ображайся... У тебе менi довелось би займатися такими машинами... Нi, ти, будь ласка, правильно мене зрозумiй i не ображайся. Машина - пройдений етап. Вона дала iдею, i тепер я йду далi. По сутi, машину можна зовсiм розiбрати, вона вже не потрiбна. Я хочу займатися лише проблемою повернення...
– Знаєш, кого я недавно бачив у кiнохронiцi?
– питає Антена. Мабуть, йому здається, що вiн тонко переводить розмову на iншу тему.
– Архповича. Ось. Вiн великими справами заправляє... Тямущий хлопець, чи не так?
Вiн великий артист, наш Архипович. Все життя вiн грає роль великого органiзатора. Боже, якi надихаючi промови вiн виголошував на шкiльних недiльниках.
– Ходiмо, - Антена тягне мене за рукав.
– Я навчу тебе варити каву. Знаєш, я зробив у цiй галузi надзвичайне вiдкриття: каву треба варити струмами високої частоти...
Тепер я знаю, який вигляд має житло людини, зайнятої класичною проблемою повернення. Одну кiмнату вiддано прогнозуючiй машинi, другу перетворено на щось середнє мiж майстернею i лабораторiєю.
Антена мешкає у кухнi. Власне, нiчого кухонного тут нема. Кухню обладнано в маленьку кiмнату: тахта, крiсло, невеличкий столик. На стiнах шiсть величезних кольорових фотокарток: свiтанок, хмари, веселка, знову хмари...
Хмари чудовi. Але життя в Антени нелегке, це з усього видно. Заробляє вiн у п'ять разiв менше, нiж мiг би, i працює вдвiчi бiльше, нiж мусiв би. Та справа навiть не в цьому. Найважче в становищi Антени зберегти вiру в необхiднiсть своєї роботи. Було б страшною трагедiєю попрацювати ось так рокiв з тридцять, а потiм побачити, що все це марево.