Останній берег
Шрифт:
— Як ти гадаєш, він десь поряд?
— Примарні посланці не можуть перетинати водних просторів. Отже, він тут, на Селідорі. Але Селідор — величезний острів: набагато більший, ніж Роук чи Ґонт, і майже такий, як Енлад. Ми можемо ще дуже довго шукати його.
І тут озвався дракон. Гед вислухав його і повернувся до Арена.
— Ось що каже істинний Володар Селідору: "Я повернувся сюди, на рідний острів, і не покину своїх володінь. Я знайду Руйнівника, відведу вас до нього, і разом ми зможемо його знищити". А я ж казав тобі, Арене: якщо
І Гед шанобливо став перед велетенським змієм на одне коліно — так само, як відданий лицар перед своїм королем, — і, звертаючись до Орм-Ембара Істинною Мовою, подякував йому за мудрість і твердість духу. Відтак дракон знову виповз на вершину дюни, змахнув крилами і полетів геть.
Гед обтрусив з одягу пісок і сказав Аренові:
— Сьогодні ти бачив, як я став навколішки. Можливо, доки настане кінець, ти матимеш нагоду побачити це ще раз...
Арен не спитав, що саме маг має на увазі: за час їхнього тривалого знайомства він переконався, що в туманних висловлюваннях Геда криється істина. І все ж його остання фраза чомусь здалася юнакові трохи зловісною.
Вони ще раз повернулися на берег і пересвідчилися, що човен лежить достатньо далеко від лінії припливу. Відтак, прихопивши із собою решту провіанту і теплі плащі на випадок ночівлі просто неба, подорожани рушили на північ, углиб острова, назустріч далеким пагорбам. Вони йшли весь день, а ввечері окошилися поблизу потічка, що струменів між двома зарослими очеретом озерцями. Хоча літо було в розпалі, західний вітер, що дув з боку Відкритого моря, проймав аж до кісток. Небо запинав туман, і жодної зірки не було видно над пагорбами, які ніколи не бачили ані теплого домашнього вогнища, ані світла у вікні людської оселі.
Серед ночі Арен прокинувся. Їхнє крихітне багаття погасло, проте щербатий місяць, що висів на заході небосхилу, цідив на землю тьмяне молочно-сіре світло. У видолинку біля потічка і на схилах навколишніх пагорбів мовчки стовбичила сила-силенна людей. І всі як один дивилися на них із Гедом темними, безживними очницями.
Арен не наважився заговорити до них і поклав руку на плече Гедові. Чарівник здригнувся й одразу прокинувся.
— Що сталося? — запитав він.
Потім простежив за поглядом Арена і побачив мовчазну юрбу.
Усі вони, чоловіки й жінки, були одягнені в однакові темні шати. Годі було як слід розгледіти далекі обличчя в примарному місячному світлі, і все ж юнакові здалося, що серед тих, хто стояв ближче до них, є і його знайомі, хоч імен їхніх Арен згадати не міг.
Гед підвівся, і плащ упав із його рамен. Обличчя, волосся і сорочка мага жевріли м'яким сріблястим світлом, неначе він просочився місячним сяйвом. Чарівник простягнув руки до людей, що стояли навколо, і голосно сказав:
— О ви, хто вже прожив своє життя! Ідіть з миром і будьте вільними! Я розриваю ті пута, які досі тримали вас у полоні. Анваса мане харв пеннодате!
Ще протягом деякого часу
Гед сів. Глибоко зітхнув. Потім поглянув на Арена і поклав руку йому на плече. Долоня була теплою і твердою.
— Їх не треба боятися, Лебанене, — сказав Гед, м'яко посміхаючись. — Це ж лише мерці, тільки й того!
Арен кивнув, хоч зуби його цокотіли, а дрижаки проймали аж до кісток.
— Але як... — почав юнак, але язик і губи не слухалися.
Гед зрозумів його запитання.
— Це він викликав їх із потойбіччя. Власне кажучи, оце і є те вічне життя, яке він усім обіцяє. А повернутися назад вони можуть лише за його наказом. З'явившись на поклик Коба, ці мерці приречені нипати серед пагорбів живого світу, але їм не вистачить снаги бодай бадилинку під ногами прим'яти!
— Тоді... тоді він, мабуть, також мертвий?
Гед похитав головою і спохмурнів.
— Мертві не можуть викликати душі мертвих у світ живих. Ні, він володіє силою живої людини, ба навіть більшою... А тих, хто сподівався стати з ним поруч, він просто обдурив. Свою силу він береже для себе. Коб вважає себе Королем Мертвих, і не тільки мертвих... Але підданці його — лише тіні.
— Не знаю, чому я боюся їх, — зашарівшись від сорому, зізнався Арен.
— Ти боїшся їх тому, що боїшся смерті. І це цілком природно: смерть — жахлива річ, і її належить боятися, — пояснив маг. Він підклав у багаття хмизу та подмухав на жарини, що жевріли під тонким шаром попелу. За мить перед очима Арена затанцював крихітний язичок полум'я. — Адже життя також страшна штука, синку, — додав Гед, — і його теж належить боятися і шанувати.
Якийсь час обоє сиділи, закутавшись у плащі, і мовчали. Тоді Гед раптом промовив дивним похмурим голосом:
— Лебанене, я не знаю, як довго ще він збирається дражнити нас своїми посланцями і примарами. Але ти знаєш, куди він зрештою повернеться...
— У потойбічний світ?
— Так. До них.
— Тепер я їх бачив. І піду з тобою туди.
— Що тебе спонукає? Віра в мене? Ти можеш не сумніватися в моєму щирому ставленні до тебе, але не переоцінюй моєї сили. Бо, здається, я нарешті зустрів рівного собі.
— Я піду з тобою.
— Але якщо я зазнаю поразки, якщо втрачу свою силу і життя, то не зможу відвести тебе назад, а сам ти повернутися не зможеш.
— Я повернуся разом з тобою.
Гед трохи помовчав, а тоді сказав:
— Хлопче, ти стаєш зрілим мужем перед самою брамою смерті. — А тоді тихцем додав ще якесь слово чи ім'я, яким дракон Орм-Ембар двічі назвав Арена. — Аґні... Аґні Лебанен.
Більше вони ні про що не говорили і незабаром знову заснули, вмостившись біля свого ледь жевріючого багаття.
Наступного ранку вони рушили далі, на північний захід; так вирішив Арен, тому що Гед сказав йому:
— Вибирай, куди нам тепер іти, хлопче! Мені однаково...