Останній неандерталець
Шрифт:
Дівчина глянула на Вовку, він усе ще стояв ошелешений, і розгублено опустилася на траву. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, не вірячи тому, що бачили.
— Вовко… Знаєш, що ти знайшов? — спитала вона.
— Що? — спитав він. Голос його, здавалося, лунав звідкись здаля.
— Не знаю… Жахно сказати… Треба негайно йти до табору!
Посутеніло, коли вони підійшли до центральної бази геологів. З десяток наметів громадилось на галявині. Діловито торохтів двигунець, постачаючи табір світлом, проте лампи горіли
Намет керівника містився в центрі. Сам Іван Сергійович нездужав; давалася взнаки давня рана та ще цей клятий ревматизм. Він сидів на ліжку, парив ноги у тазку з гарячою водою, настрій у нього був кепський.
Радист Євген Петров, котрий жив із ним у наметі, сказав, що прийшли Володимир та Людмила і дуже хочуть бачити його.
— Завтра! — пробурмотів Іван Сергійович, проте, схаменувшись, спитав: — Як це — прийшли? Володимир же був третього дня. Чого їм треба?
— Кажуть, прийшли з зіркою…
— Із зіркою? Христа славити? Теж мені, дотепники… Може, знову колчедан?
— Ні, не колчедан. Але вони дуже хочуть бачити вас.
— Давай! — Іван Сергійович відсунув тазок, ступив у старі валянки.
Володимир і Люда ввійшли. Хлопець тримав у руках згорток.
— Ми до вас, Іване Сергійовичу, із знахідкою, — сказав Вовка. — Зірку знайшли….
Він розгорнув парусину, підійшов ближче… Зірка тьмяно заблищала гранями.
— Ось… Дивна якась…
Володимир обіруч подав зірку Іванові Сергійовичу.
— Важкувата… — непевно промимрив той роздивляючись. — Зроблена непогано. Звідки?
— У тім-то й річ, Іване Сергійовичу, — звідки? — підхопив Вовка.
— Де знайшли, питаю?
— У своєму квадраті Л-2.
— І що ж?
— Як вам сказати… — затнувся Вовка… — Вона незвичайна!
Іван Сергійович глянув на Володимира, на Людмилу.
— Він правду каже, — вступилася за товариша Люда. — Дуже дивна…
— Що ви мені голову задурюєте? — раптом напрочуд спокійно мовив керівник. — За хлопчиська маєте?..
Тоді Вовка плутано і квапливо розповів, як ішов осипом, побачив зірку і як зі скелі глянули на нього очі.
— Очі? — перепитав керівник.
— Та ще які, Іване Сергійовичу, — пронизали наскрізь…
— Скажи-нс, хлопче, а язика ти часом не бачив?
— Ні, — не зрозумів Вовка. — Не бачив.
— Одному моєму знайомому пощастило більше. Чортів бачив! Як хильне чарчину — вони тут як уродилися. Стовбичать, каже, дражняться, язика показують… І, думаєш, чорти його до чогось путнього довели?
— Іване Сергійовичу, — не витримала Люда. — Ми не жартувати до вас прийшли, дільницю покинули. Ця зірка… Цей кристал…
І вона розповіла про рівнину, яку побачила в кристалі, про дерева, про щось живе, що кублилося в болоті.
Іван Сергійович сидів, слухав, поглядаючи то на Людмилу, то на Володимира, то на зірку, то на Петрова, котрий
Зірка лежала на столі і в сутінках намету здавалася безбарвною.
Коли Людмила скінчила, він спитав: “Усе?” — і на ствердний кивок відповів:
— Ви… От що. Ідіть, влаштовуйтесь на ночівлю. І не натякайте зайвого, щоб з вас не кепкували.
Іван Сергійович помовчав.
— Як ви можете не вірити, — обурився Вовка, — коли це стверджують двоє людей?
Але Іван Сергійович підвів очі й сказав:
— Лікаря, якщо треба, надішлю до вас завтра вранці…
Людмила і Володимир пішли, так і не зрозумівши, серйозно чи жартома говорив з ними керівник. Він мав звичку розмовляти в такому дусі: гумор важкуватий, але загалом безневинний.
Коли вони пішли, Іван Сергійович відіслав Євгена в сусідній намет грати в доміно і задумався, що за предмет принесли геологи. Він зважував зірку на руці, підносив до очей, намагався роздивитися щось у кристалі. За багато років йому не доводилося зустрічати нічого такого. Тримав у руках і гірський кришталь, і алмаз, і берили, але такого огранення, такого шліфування йому не траплялося, і жоден кристал не важив стільки, як цей. Нарешті, зсунувши зразки порід до середини столу і поклавши зірку на звільнене місце, він дійшов думки, що оповіді Володимира та Людмили маловірогідні. А що, як вони захворіли в тайзі і все це їм привиділося?
Іван Сергійович умостився на ліжку, але заснути не міг. Нила нога, і перед очима знову ця зірка-птах.
Світло різко посилилося, всю енергію переключили на табір. У сусідньому наметі залунали радісні вигуки і ще пристрасніше застукотіли кісточки. Іван Сергійович потягся за кварцовою лампою, і хоч вона остобісіла йому, та без неї при ревматизмі ніяк не можна, — намет наповнився фіолетовим світлом. Крекчучи, він стяг з ноги валянок, та так раптом і завмер з ним у руці.
Зірка зовсім змінилася у кварцовому промінні, заблищала голубінню, а всередині немов піднялася і застигла здиблена зелена хвиля. Чистота кольорів дивувала гармонією переходу одного тону в інший. Вперше в Івана Сергійовича майнула думка, що зірка не зроблена людськими руками. Од цього здогаду серце обірвалося. Він схопив кристал, підніс до очей.
— Тю, хай йому грець… Що за чудасія? — промимрив, відсахнувшись, і мало не випустив зірку.
Важко було повірити в те, що побачив Іван Сергійович: стіни намету зникли, розтанули, в глибині відкрилося чорне небо, де смолоскипами палахкотіли сім велетенських дивовижних зірок. Одна, напрочуд яскрава, блакитна, летіла просто в очі. Здавалося, що вона обпалить, засліпить. Іван Сергійович труснув головою, і тут, в останню мить, перед ним постало обличчя людини. Воно ніби наблизилося до нього, глянуло очима, сповненими такої енергії й розуму, що, здавалося, вони пронизують наскрізь.