Останній сигнал
Шрифт:
“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”
У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:
— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?
Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:
— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…
Полуда спадала,
— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.
Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:
— Мій брат був серед вас?
— Так.
“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. Л Миронов усе бурмотів:
— Твій брат… Де він тепер? Дивно…
“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”
Олег почув відповідь сигома:
“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.
Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.
Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик.
І тоді сигом сказав:
— Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше…
— Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку.
Ант замислився, як людина почухав перенісся.
— Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання.
Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом.
— Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне.
Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем.
— Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…”
ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО
Повість
1
Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі…
Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні.
Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги.
“Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…”
Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи.
“Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько.
Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю.
Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей.