Останній сигнал
Шрифт:
Залишившись наодинці з Олександром Миколайовичем, він витер тильною стороною долоні піт з лоба й важко сів у крісло. На кілька хвилин полковник дозволив собі розслабитись. Олександр Миколайович не турбував його. Вони обидва мовчали, добре пам’ятаючи, що в цей час у їхніх кабінетах розриваються дзвоном телефони і суворі начальники прагнуть узнати, “чи скоро заженуть джина назад у пляшку?”.
Полковник навскоси через стіл присунув до вченого декілька фотоаркушів з відбитками, схожими на знаки множення, мляво сказав:
— Порівняйте. Малюнок змінився, але дещо залишилося.
— Це він! — без будь-якого сумніву відгукнувся Олександр Миколайович.
У цей час до кабінету ввійшли комісар міліції та Ельбор Георгійович. Полковник Тарнов підхопився.
— Сидіть, сидіть, — махнув рукою комісар. — Як я розумію, це пустує все той же ваш підопічний? Відбитки індентифіковано?
— Відбитки змінилися, незмінними лишилися тільки деякі елементи малюнка, — відповів Тарнов. — Однак хімічні та фізичні аналізи показують, що групи елементів, незвичні для виділень людської шкіри і за складом, і за випромінюванням енергії, — ті ж самі. Різниця непринципова. Я схильний стверджувати, що це наслідив старий знайомець.
— Якщо йому пощастить заволодіти кораблем і вийти в космос… — почав Ельбор Георгійович і замовк.
У кабінеті запала тиша. Всі присутні думали про одне й те ж: про пробірки з мікробами, викрадені з лабораторії, про те, що за цей час міг іще накоїти супермозок. Вони уявляли, як з космічної орбіти дивиться на землю істота, для котрої і вони, і всі люди — лише об’єкти для дослідів, мікроби в краплі води, порошинки на шматочку тверді…
“Ні, не всі, — подумав Ельбор Георгійович, згадавши про жінку з тонкою шиєю та високою зачіскою, жінку, яка так палко захищала свого коханого. — Та чи має це для нього значення?”
— Не можна дозволити йому відлетіти з Землі, — сказав Олександр Миколайович. — У будь-якому разі його не можна випускати з-під контролю.
Ельбор Георгійович недобре посміхнувся.
— Дякую за рекомендації. Можна подумати, що він тут у нас під контролем. — І продовжував з наростаючим роздратуванням. — Ваш заступник, наприклад, вважає, що супермозкові треба надати повну свободу. Ви ж рекомендуєте не випускати його з-під контролю. Добре, ми прислухаємося до ваших рекомендацій. Але який кордон здатний затримати його? Що б, наприклад, порадили ви? Подвоїти, потроїти, подесятерити охорону? Включити до неї наших працівників розшуку? Проте із збільшенням числа людей зростуть і шанси супермозку загубитися серед них. Звичайно, ми застосуємо засоби безпеки. Опрацюємо на певний час іншу систему забезпечення старту космічних кораблів. Будемо випускати з нижніх ярусів на стартові площадки по одному кораблю. Але де ж гарантія, що цей супер не придумає контрзаходів? Та чи є, чорти забирай, у нього ахіллесова п’ята?
Вираз “чорти забирай” свідчив про те, що Ельбор Георгійович дійшов до кондиції. Та зовні він був абсолютно спокійний, і його подальші слова пролунали для полковника Тарнова цілковитою несподіванкою:
Є рекомендація, аби операцією, як і раніше, керував полковник Тарнов.
Комісар підтвердив це рішення кивком голови. Потім сказав, звертаючись до полковника:
— До речі, ви й знайомі з ним
Олександр Миколайович хотів щось сказати. Комісар рвучко повернувся до нього.
— Це буде справедливо, — промовив він, стримуючи рокітливий бас. — Ви його породили — вам і належить його урезонювати. Кому ж, як не “батькам”…
Олександр Миколайович ладен був не на жарт образитись, тим паче що слова комісара не були позбавлені справедливості. Але тут йому сяйнула рятівна думка, і він поспішив її висловити:
Є і в нього ахіллесова п’ята! З огляду на свою складність супермозок має одну істотну слабкість.
Ельбор Георгійович підняв на нього погляд, що гостро спалахнув:
— Яку?
— Коли вже в нього виникає почуття, воно стає дуже складним і глибоким…
Він замовк на мить, насолоджуючись зацікавленістю співрозмовника, і продовжив:
— А судячи з розповіді тієї жінки, Аліни Іванівни, почуття в нього виникло.
І ви пропонуєте?..
— Так! Включити її в охорону космодрому. Він не наважиться завдати їй шкоди. А вже вона найбільше з-поміж усіх зацікавлена в тому, щоб він нікуди не відлітав.
— Я далеко не впевнений у доцільності таких дій, — сказав Ельбор Георгійович, — але вирішувати Тарнову. Вій головний виконавець операції.
Полковник раптом зауважив про себе, що підборіддя в Олександра Миколайовича не тільки квадратне, але й важке, уперте, розділене глибокою западиною, а ніс у нього короткий і владний.
— Це антилюдяно! — обурився Михайло Дмитрович, дізнавшись про їхнє рішення. — Антилюдяно і недозволено! Я опротестую вашу рекомендацію в академії, Олександре Миколайовичу.
Він старався говорити якомога категоричніше. Та жоден з його опонентів не збентежився.
— Ми виклали їй наші міркування, і вона сама згодилася, — мовив полковник.
Голос його був м’яким, а це, як добре засвоїв Михайло Дмитрович, означало, що сперечатися з ним марна річ.
І все ж він спробував:
— Я говорю не про неї, а про нього.
Голос полковника зробився ще м’якшим, оксамитнішим, у ньому почулися воркітливі нотки:
— Ви ж самі розумієте, що не можна дозволити йому забиратися в космос.
— Він — не людина, і ми застосовуємо до нього відповідні методи, — відрізав Олександр Миколайович.
Михайло Дмитрович готовий був благати:
— Але ж він не бажає людям нічого лихого. Згадайте про ліки.
Олександр Миколайович зневажливо махнув рукою.
— Димова завіса, запізніле каяття. А смерть шофера? Це, на вашу думку, благодіяння?
— Він не знав, що станеться аварія.
Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевнено додав:
— Я ж бо вже казав про ліки, які створив він.
— А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в експерименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі. — Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому. Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайович наміру не має.