Останній світ
Шрифт:
У давньому світі.
Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві.
...Поки він кається гірко, / Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. / Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. / Видно й оголені м’язи на ньому. Нічим не прикриті / Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі / Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях. / Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять / Села, й сатири-брати, і Олімп, що тоді вже був славний, / Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах / і густорунних овець, і рогаті стада випасали. 7 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно / Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. / Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. / Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, / В’ється в стрімких берегах
МЕДЕЯ
В «Останньому світі».
Заголовний персонаж Назанової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах — здоровенна, вимащена ервоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.
У давньому світі.
Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясонового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох інших чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.
В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом.../ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, / Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. / Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, / Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. / Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. / Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м’ясом, / Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини / Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку / Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка / Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею / Яйця ворони, що дев’ять віків уже провікувала. / Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають. / Все це від самого дна заколочує аж до блідої / Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. / Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, / Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася / Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. / Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну / Полум’я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, / Трави ростуть соковиті, м’які, розсипаються квіти.
МЕМНОН
В «Останньому світі».
Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п’яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.
У давньому світі.
Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.
Схвально всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, / Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались / Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає / Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— / Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово / Тілом, що має форму свою й од вогню переймає / Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. / Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця / Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч, / Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. / Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря І Голос один подали...
МІДАС
В «Останньому світі».
Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п’єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник — худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами — серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам
У давньому світі.
Фрігійський владар, що його Вакх, бог вина й сп’яніння, наділяє силою перетворювати все, до чого він доторкнеться, на золото.
Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької / Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула. / Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь. / Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла зливком. / Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього — /Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді / Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться / Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері / Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, / Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. / Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця / Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: / Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. / Та, коли тільки рукою торкався дарунків Церери,— /Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. / Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,— /Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. / Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,— /Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. / Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий,— / Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає. / Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло / Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
НАЗОН, ПУБЛІЙ ОВІДІЙ
В «Останньому світі».
Римський поет. Відомий своїми любовними елегіями, знаменитий трагедією «Медея», але справжню популярність йому принесла комедія «Мідас». Унаслідок політичних конфліктів довкола його особи розквітає ціле суцвіття всіляких міфів: коли для одних він — ексцентричний поет, то інші вшановують його як революціонера, побоюються як ворога держави чи зневажають як опортуніста, що прагне до розкошів. Зрештою, в одному сумніву нема: поета висилають на Чорне море. З розпачу він спалює рукопис головного свого твору. Шанувальники поезії знають лише його назву — «Метаморфози» — та ще окремі уривки, які чули з вуст самого Назона. Після цього поет зникає на дикому узбережжі. Рим сумує й тріумфує. А ще намагається розгадати загадку: котра з Назонових помилок спричинилася до вислання, де почався його, поетів, шлях на край світу? Якщо це була не єдина причина падіння, тоді до нього значною мірою все ж призвела та недбалість, якої так необачно припустився Назон, виступаючи одним із одинадцяти промовців на відкритті нового стадіону. Адже на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів і виразу блідого Августового обличчя... Отож після того стомленого, байдужого кивка головою Назон ступив тієї святкової ночі до цілого букета мікрофонів і цим одним кроком залишив позад себе всю Римську імперію. Він не виголосив — забув виголосити! — неодмінного й наголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, зрештою перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе і про своє щастя, підійшов, не зробивши й найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки: «Громадяни Рима!..»
У давньому світі.
Римський поет. Народився в сім’ї аристократа-землевласника 43 р. до н. є. в Сульмоні; вивчає у Римі риторику, подорожує з метою поглибити освіту до Малої Азії та Греції. Його недовга кар’єра службовця завершується тим, що він відмовляється від шансів стати сенатором і цілком присвячує себе (спираючись на батькові статки) літературній творчості. Після цієї його відмови та передчасної смерті брата, здібного промовця, родина облишає всі надії домогтися суспільного піднесення. Й тут усіх несподівано вражає Овідій: вже перша любовна елегія приносить йому великий успіх, і він кінець кінцем стає уславленим поетом. Але яку ж сенсацію викликає те, що цього знаменитого, екстравагантного чоловіка у 8 р. до н. є. без суду й слідства, самим указом імператорського кабінету висилають до міста Томів на Чорному морі — на край світу! Про справжні причини цього вислання (яке з юридичного боку нагадує всього лиш таке собі відрахування студента з університету) вже ось дві тисячі років пишуть книжки. Овідія офіційно звинуватили в тому, нібито його еротична поезія непристойна. Тепер багато хто доходить висновку, що поет, певно, був замішаний у світському скандалі з онукою Августа або в політчних інтригах Агріппи Постума (прямого наступника Августового) й мусив зникнути з Рима. Всі зусилля домогтися перегляду імператорового указу виявилися марними. Помер Овідій у 17 або 18 р. н. є. в Томах; місце його могили невідоме.