Останнi орли
Шрифт:
— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.
Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" — майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар, замiсть рук у нього стирчали
— О, за цей труп проллється багато кровi! — з гiркотою сказав Левандовський. — I недолюдки заслужили вiдплату!
Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг свої дзвони.
— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня.
— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.
Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.
— Даремно… — вдруге мовив вiн через силу. — Губернатор… будь вiн проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сiв у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…
— Сто дяблiв! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.
Вiн помчав iз своїм загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали їх на берег i розправлялися по-своєму.
Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.
Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд'їхав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.
— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв — це одне; а друге — он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!
— I менi можна туди їхати? — несмiливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…
— Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! — загомонiли селяни.
— I побрататися, братiє, з таким паном за честь! — промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — пiдхопили всi, поскидавши шапки.
— Спасибi, панове! — подякував Левандовський.
Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi
Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров'ю.
Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.
Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.
Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'яленої таранi.
Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.
Перед тим, як в'їхати в лiс, вози зупинялися.
— Хто їде? — лунав iз хащi тихий оклик.
— Вози з таранею! — вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан.
Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею — спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця — по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та iкони, розстеляли килими.
Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенної прибулих прочан — вони строкатими гуртами снували по всiй околицi.
Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.
Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.
Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутiнками.