Останнi орли
Шрифт:
— Падам до нуг, весь до панських послуг.
Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:
— Ох, я помилилась… Думала, що наш…
— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…
— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…
— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився,
— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.
— Не знаю, — вiдповiла Текля.
— Чи не диявол з пекла?
— Якщо й диявол, то привабливий.
— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.
— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.
— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.
Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з'явилося подружжя господарiв.
Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.
Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.
Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…
— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.
Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.
— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.
Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.
Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:
— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!
Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної "армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився
Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: "Пожежа, горимо!" — кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.
Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесiї Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум'я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.
Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.
Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.
— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все мiстечко згорiти.
— Пусте! — заспокоїв його господар.
А процесiя тим часом посувалась далi. Пройшли народи Європи, Азiї, Африки й Америки. Хоч валка рiзних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачiв не вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.
Сам тiльки Левандовський з двома молодими шляхтичами, якi спiвчували його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.
— Держава виснажена, стоїть на краю загибелi, а вони витрачають награбованi багатства на таку мерзоту!
Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, i з темної зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди. її колiсницю везли три пари бiлих, як снiг, цапiв з позолоченими рогами, обвiшаними гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стрiл за плечима; такi самi амури оточували колiсницю й завершували процесiю.
А навколо лунали дикi, шаленi крики:
— Вiват! Нєх жиє!
Пiсля дикої оргiї пiзно попрокидалося панство, прочумувалося воно лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям тваринного пересичення… Але його чекали новi забавки.
На дворищi замку стояли вже запряженi в рiзнi екiпажi ситi конi в дорогiй кракiвськiй збруї i верховi чистокровнi румаки.
Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свiжих лиць i виявило цiлу сiтку зморщок, що променились коло очей i губ старости.
Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з уманським губернатором, сiв проти старости на передньому сидiннi.
— Знаєш дорогу на панський хутiр? — спитав господар у машталiра, показуючи головою на пана Левандовського.
— Не знаю, ясновельможний пане, — вiдповiв той.
— То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.