Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, - зауважила Дарина.

— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, —

мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.

Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.

— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку!

— Ай справдi! — з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. — Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати… в калюжi кровi… Вона захищала мене до останнього подиху…

— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — iз стриманим обуренням промовила дiвчина. — А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi — змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога… Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!..

— Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе.

— Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти…

— Нiхто не ввiйде… На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками.

— Коханий мiй, соколе мiй! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з

руки перстень i надiла його на палець Найди.

— Ось перстень мiй, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної.

Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет.

Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку — князiв Яблоновських.

Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi.

Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi.

Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв.

Губернатор писав, не повертаючи голови.

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" — думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

— Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, — вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

— В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…

XXVII

Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi… У храмах було повно старих i жiнок… Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку.