Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.

— Розсудiть же, братове мої, холодним розумом своє дiло. I хлоп, i пан однаковi тої для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до своїх рук i хлопа задушив; крiм того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи!

— Ой-ой! Як добре! — вiдповiли схвальнi голоси.

— Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совiстi, а на пана немає закону! — зiтхнув цадик. — I крiм того, кожний пан вважає, що єврей гiрший за пса…

— Ляхи клятi! — почувся лютий вигук рудого.

— Замовкнiть i

слухайте! — пiднiс голос цадик. — Найкраще вам жилося в козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав єврея, ну, пiд час повстання iнша справа.

— Ой вей, вей! — почулися жалiснi стогони кругом.

— Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство — злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третiй?.. Москва… Не бiйтеся: це для Iзраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, — туди нам i хилитися, бо всякий закон можна обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум…

— О, хай справдиться слово твоє, мудрий! — заволав рабин.

— Так от моя порада, — провадив далi цадик. — Панам служити тiльки з необхiдностi, але потай пiдточувати їх; хлопiв не дратувати; з них тепер мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста.

— Я й сам про це думав i негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, — заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в дверцях шафи. — Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань; там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милостi.

— Знаю, — ласкаво промовив цадик, — i хай вона буде щаслива, як Ревекка, i плодюча, як Лiя!

— А тiльки-но виїду, — додав Гершко, — вiдразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..

Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усiм прокляття, але вона стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi, позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила того, поглинута однiєю думкою.

"Хто знає, - думала з тугою Сара, — може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко… Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рiдного ладна звести руку: адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi, повiшуся, то цiєю смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, вiн викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв'яжуть… Але сьогоднi… зараз… не зв'язана ж я? А вони, мої любi, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?"

— Сама пiду до них, — що буде, те й буде! — промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. "Що ж робити? А вiкно?!" — майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла

до вiкна й почала його потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або набрякло й засмiтилося вiд часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в неї було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!" — вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.

В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд її руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.

На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю.

Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав її iм'я.

— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.

— Я, я, Прiсю… менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда… та ось вiкна не вiдчиню… Петро тут?

— Тут, тут, за тином…

— А високо од вiкна до землi?

— Не дуже.

— Подивись, чи немає кого коло корчми?

— Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.

Довiдавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про свої сердечнi муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сiм'ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усiх, й нiхто її не вдержить тут бiльше.

Сара вилiзла на пiдвiконня i всiєю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив її на землю.

— Серденько, — прошепотiв Петро, — як я тужив за тобою!..

Сара стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом.

— Не помiтили, — шепнула Сара, — ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали.

Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо: