Останнi орли
Шрифт:
— Веронiко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?
— Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… — вiдповiла Веронiка, — вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.
— C'est juste! Я так i казав, — нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. — Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону — нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю,
— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.
— Нi, хай вельможний пан менi дарує, - втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.
— Звичайно, — пiдтримав його Кшемуський.
— Тим бiльше, тату, — додала Веронiка, — що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.
— Ну, коли дочка каже, — розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, — менi її декрети важливiшi за всякi накази.
— Браво, браво! — загомонiла весело молодь. — Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!
— Батько мiй жартує… - знiяковiла Веронiка, почервонiвши.
— Яскулечка, — усмiхнувся Стемпковський.
Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.
Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.
— Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! — схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.
— Вiват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.
Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.
— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!
— I наша! — пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.
Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:
— I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.
— Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, — пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.
— Оце саме й пiдозрiло, —
— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.
— Ох, Єзус-Марiя! — зiтхнув плебан.
Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.
— Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки — хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…
— Не думаю, вельможний обозний, — вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, — козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм'ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання.
— Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! — докинув Кше-муський.
— Цiлком справедливо, — пiдхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв — настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта… Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, — в душi зрадник i ненависник.
— Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр.
— Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, — буркнув Кшемуський.
— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.
— Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, — вiдповiв Обух, — що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко… але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники.
— Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, — заявив Младанович.
У цю мить на губернаторському подвiр'ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня.
Усi замовкли й насторожилися.
Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса.
Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:
— Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.
— Гайдамаки? — скрикнули враженi слухачi.
— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду… перебили.
— О боже! — простогнав плебан.
— Pereat! — люто прошипiв ксьондз.
— Атож, винищимо всiх! — вигукнув Стемпковський.