Останнi орли
Шрифт:
— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.
— Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!
Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…
Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом.
Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.
Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.
— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.
Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:
— Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.
Жебрачка низько вклонилась i шанобливо, стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:
— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!
— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.
— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.
— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.
— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.
— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!
— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.
— Ой багато! Ой гевулт, як багато!
— Скiльки ж?
— Цiлi двi сотнi злотих!
— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.
— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? — i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.
— Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.
— Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально…
— Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!
— Гiт, гiт! Будь спокiйна!
У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:
— Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи — одного вигаданому Абрумовi, а другого — Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне — повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше — то вже буде його клопiт…
Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину".
Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, — це найголовнiше.
Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"
Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.
Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.
Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.
— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…
— Я довго спала, мамо, — опустила очi Сарi, — може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.
I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.
— Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, — зауважила вона наприкiнцi Сарi, — а як скидаєш, то давай краще менi на схов.
— Гiт! — ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.
Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.