Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
— Жінко! – сказав Мак-Каскі, кидаючи пальто и капелюх на стілець. – Цей галас псує мені апетит. Нехтуючи ввічливістю, ти руйнуєш цемент, що скріплює цеглини у фундаменті суспільства. Коли дами перегороджують дорогу, то джентльмен повинен попросити дозволу пройти між ними, це просто вияв його дотепності. Чи не досить тобі виставляти своє свиняче рило у вікно, може, ти краще даси мені їсти?
Місіс Мак-Каскі важко підвелась і підійшла до плити. В її руках було щось таке, що примусило містера Мак-Каскі насторожитися. Коли куточки її губ опускалися
— Ага, свиняче рило? – сказала місіс Мак-Каскі і шпурнула у свого володаря повну каструлю з тушеною ріпою.
Мак-Каскі не був новаком у таких дуетах. Він знав, що жде його після вступу. На столі лежав шматок смаженої свинини, прикрашений трилисником. Цим він і відповів, після чого негайно одержав від жінки хлібний пудинг у полив'яній мисці. Шматком швейцарського сиру чоловік влучив місіс Мак-Каскі під око. Вона кинула в нього кофейник, повний гарячої, чорної, не позбавленої запаху рідини. Цим закінчувалося меню, а відповідно мала б закінчитися й битва.
Але Мак-Каскі не належав до відвідувачів дешевих ресторанів. Хай злиденна богема вважає, що кава – це вже кінець обіду. Хай собі порушує світські норми. Він вчинить хитріше. Він з досвіду знав, що є ще миски для миття рук. У пансіоні Мерфі їх не було, але під рукою був чудовий замінник. Він, тріумфуючи, шпурнув миску для умивання в голову своїй дружині-супротивниці. Місіс Мак-Каскі вчасно ухилилася. Вона схопила праску, з допомогою якої сподівалась остаточно покінчити цю гастрономічну дуель. Але голосний крик унизу спинив її та містера Мак-Каскі і примусив їх укласти перемир'я.
На вулиці стояв полісмен Клірі і, схиливши на бік голову, прислухався, як у домі трощили домашне начиння.
«Це знову Джон Мак-Каскі з своєю хазяйкою, – роздумував полісмен. – Піти розборонити їх, чи що? Ні, не піду. Вони люди сімейні, розваг у них мало. Видно, вже скоро закінчать. Не позичатимуть же вони тарілок у сусідів».
І саме в цю мить на нижньому поверсі почувся пронизливий зойк, в якому були жах і невимовне горе.
— Мабуть, кіт, – промовив полісмен Клірі і швидко пішов геть.
Пожильці, що сиділи на східцях ґанку, переполошились. Містер Тумі, страховий агент за походженням і дослідник життєвих явищ за фахом, зайшов у будинок, щоб з'ясувати причини зойку. Він повернувся і приніс новину: зник Майк – хлопчик місіс Мерфі. Слідом прийшла і сама місіс Мерфі – двісті фунтів слів та істерики, – хапаючи повітря руками та волаючи до небес про втрату тридцяти фунтів ластовиння й пустощів. Звичайно, вульгарне видовище, але містер Тумі сидів поряд модистки міс Пурді, і їхні руки співчутливо зустрілися. Сестри Уолш, дві старі діви, які завжди нарікали на галас у коридорах, відразу ж спитали, чи не дивилися за стоячим годинником: може, хлопець там сховався.
Майор Гріг, що сидів із своєю гладкою жінкою на верхньому східці, підвівся і застебнув свій сюртук.
— Малий пропав? – вигукнув він. – Я обшукаю все місто.
Його жінка
— Іди, Людовік! Хто бачить горе матері і не поспішає на допомогу, у того кам'яне серце.
— Дай мені якихось тридцять або… шістдесят центів, моя мила, – сказав майор. – Діти, загубившись, іноді заходять дуже далеко. Може, мені доведеться їхати трамваєм.
Старий Денні – з великої кімнати у двір на четвертому поверсі, – який сидів на нижньому східці і при світлі вуличного ліхтаря читав газету, перегорнув сторінку, дочитуючи статтю про страйк теслярів. Місіс Мерфі репетувала, звертаючись до місяця:
— О-о, де мій Майк, ради господа бога, де ж мій маленький синочок?
— Коли ви його востаннє бачили? – спитав старий Денні, зазираючи одним оком у замітку про спілку будівельників.
— Ой, – голосила місіс Мерфі, – може, вчора, а може, чотири години тому. Не знаю. Але ж його нема, нема мого маленького синочка Майка. Ще сьогодні вранці він грався на тротуарі, чи це було в середу? Я така заклопотана, що важко все запам'ятати. Але я обшукала будинок від горища до підвалів, і ніде його нема. О-о, ради господа бога…
Мовчазне, похмуре, величезне місто завжди витримувало нападки своїх ганьбителів. Вони кажуть, що місто холодне, як залізо, що в його грудях нема ні краплі жалості; вони порівнюють його вулиці з дикими лісами, з пустелями вистиглої лави. Але під твердим панциром краба можна знайти смачне й соковите м'ясо. Можливо, інше порівняння звучало б тут краще. Проте ніхто не повинен сприймати це як образу. Ми не назвали б крабом того, хто не має добрих, великих клешень.
Ніяке лихо не вражає просте людське серце більше, ніж втрата дитини. Дитячі ноженята такі непевні й слабенькі, а дороги – незнані і такі круті.
Майор Гріг хутко звернув за ріг і, пройшовши трохи вулицею, заглянув у ресторанчик Біллі.
— Дайте-но мені чарочку горілки, – сказав він офіціантові. –Чи не бачили ви такого кривоногого мурзатого чортеняти років шести, воно десь тут заблукало?
На східцях містер Тумі, як і раніше, тримав міс Пурді за руку.
— Подумати тільки про це миле дитятко! – мовила міс Пурді. – Воно загубило свою мамусю і, може, попало вже під ковані копита коней, коли ті мчать галопом. О, який жах!
— І справді, – погодився містер Тумі, потискуючи їй руку. – Може, піти й мені та пошукати його?
— Треба було б, – сказала міс Пурді. – Але ж, господи, ви, містер Тумі, такий запальний, такий сміливий і відчайдушний, що коли з вами трапиться якесь лихо, тоді ж…
Старий Денні, водячи пальцем по рядках, читав про угоду, досягнуту з допомогою арбітражної комісії.
На другому поверсі містер і місіс Мак-Каскі підійшли до вікна, щоб віддихатись. Містер Мак-Каскі зігнутим пальцем зчищав із своєї жилетки тушковану ріпу, а його дружина витирала сльози на очах, бо туди попала сіль із смаженої свинини. Почувши внизу зойки, вони висунули голови у вікно.