Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
— Що сталося, Білл? – питаю.
— Я проскакав усі дев'яносто миль до укріплення, ні на дюйм менше, – відповідає Білл. – Потім, коли поселенців урятували, мені дали вівса. Пісок – зовсім не смачна заміна вівса. А тоді цілісіньку годину я мусив пояснювати йому, чому нічого нема у дірках, чому дорога йде в обидві сторони і чому трава зелена. Кажу тобі, Семе, людина не може цього витримати. Я схопив його за комір і стягнув з гори. Дорогою він брикався, і тепер ноги у мене нижче колін геть у синцях; крім того, він двічі, а може, й тричі вкусив мене за великий палець,
— Білле, – озиваюсь я, – у вашому роді, здається, не було хворих на серцеві хвороби, правда ж?
— Ні, – відповідає Білл, – нічого хронічного, за винятком малярії та нещасних випадків. А чому ти питаєш?
— Тоді можеш обернутись, – кажу, – і глянути, що в тебе за спиною.
Білл обертається, бачить хлопчиська, блідне, важко плюхається на землю і починає без усякої мети хапатися за траву і дрібненькі трісочки. Цілу годину я боявся, що він збожеволіє. Потім сказав йому, що, на мою думку, треба негайно кінчати з усім цим, що ми встигнемо одержати викуп і чкурнути звідси ще до півночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Тоді Білл підбадьорився навіть настільки, що всміхнувся через силу хлопцеві і пообіцяв зображати росіян у війні з японцями, як тільки почуватиме себе трохи краще.
У мене був план, як одержати викуп, не рискуючи, що супротивна сторона схопить нас, і цей план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, стояло біля дороги; понад дорогою тягнулась огорожа, а за нею по обидва боки – великі голі поля. Якби того, хто прийде по лист, підстерігала банда констеблів, вони б побачили його здаля посеред поля або на дорозі. Але де там! О пів на дев'яту я сидів уже на дереві, сховавшись не гірше деревної жаби і чекаючи на посланця.
Рівно в призначений час під'їжджає на велосипеді хлопець-підліток, знаходить картонну коробочку під стовпом огорожі, вкладає туди згорнутий папірець і, натискаючи на педалі, мчить назад до міста.
Я почекав ще годину і впевнився, що все зроблено чесно: ніякої пастки не було. Тоді я зліз з дерева, витяг записку, прокрався вздовж огорожі до самого лісу і ще за півгодини був у печері. Розгорнув записку, підсунувши ближче до ліхтаря, і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, нерозбірливим почерком, але сама її суть була така:
«Двом одчайдушним чоловікам.
Джентльмени, з сьогоднішньою поштою я одержав вашого листа відносно викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Думаю, що ви вимагаєте забагато, і тому хочу зробити вам контрпропозицію, яку, мені здається, ви приймете. Ви приводите Джонні додому і платите мені готівкою двісті п'ятдесят доларів, а я за це погоджуюсь забрати його у вас. Приходьте краще вночі, бо сусіди думають, що він пропав, і я не можу нести відповідальності
Ебенезер Дорсет».
— Великі пірати! – кажу я. – 3 усіх нахаб…
Але я глянув на Білла і затнувся. Його очі мали такий благальний вигляд, якого я ніколи раніше не бачив ні в безсловесних тварин, ні в тих, що розмовляють.
— Семе, – каже він, – що таке зрештою ті двісті п'ятдесят доларів? Гроші ми маємо. Ще одна ніч з цим хлопчиськом – і я опинюсь у божевільні. Містер Дорсет не тільки справжній джентльмен, він, на мою думку, ще й марнотратник, коли робить нам таку великодушну пропозицію. Ти ж не збираєшся втратити таку нагоду, правда ж?
— Відверто кажучи, Білл, – відповідаю я, – цей батьків улюбленець і мене трохи нервує. Ми відведемо його додому, заплатимо викуп і чкурнемо якнайдалі.
Ми відвели хлопця додому тієї ж ночі. Щоб він пішов, ми наплели, що батько купив йому рушницю з срібною насічкою та мокасини і завтра ми разом поїдемо полювати на ведмедів.
Рівно о дванадцятій годині ми постукали у двері Ебенезера. В той самий момент, коли за нашою пропозицією я мав би витягти півтори тисячі доларів з коробочки під деревом, Білл відраховував двісті п'ятдесят доларів у руку Дорсету.
Тільки-но хлопчисько зрозумів, що ми збираємось залишити його дома, він завив, як найбільша труба в оркестрі, і вчепився в ногу Білла, наче п'явка. Батько відірвав його від ноги, як відривають липкий пластир.
— Скільки часу ви його зможете тримати? – питав Білл.
— Сили в мене вже не ті, що колись, – каже старий Дорсет, – але думаю, що за десять хвилин можу ручатися.
— Цілком достатньо, – каже Білл. – За десять хвилин я перетну Центральні, Північні й Середньозахідні штати і добігатиму до канадського кордону.
І хоч ніч була дуже темна, і Білл був дуже гладкий, а я непоганий бігун, мені пощастило догнати його тільки за добрі півтори милі від міста.
Коловорот життя
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп сидів на порозі суду й смоктав бузинову люльку. На обрії, застигши на півдорозі до зеніту, височіло сіро-голубе в полудневому мареві пасмо Камберлендських гір. По-дурному кудкудакаючи, головною вулицею селища бундючно прошкандибала зозуляста курка.
Почалось рипіння коліс, і на дорозі, здіймаючи куряву, з'явилася запряжена биком бідарка, в якій сиділи Ренсі Білбро та його жінка. Бідарка зупинилася біля дверей суду, і подружжя злізло на землю. Сам Ренсі складався з засмаглої, аж коричневої шкіри і жовтої чуприни над нею на висоті шести з чимось футів. Незворушний спокій облягав його, мов сталеві лати. А жінка його, загорнута в чималу кількість ситцю з багатьма гострими кутами й припорошена нюхальним тютютном, була якась незграбна і стомлена від туманно усвідомлюваних бажань. Крізь усе це проглядав глухий протест ошуканої юності, яка ще не помічає, що вже відходить.