Остання роль
Шрифт:
Білякевич довго розглядав ті малюнки, на яких були дівчатка, зовні схожі і заразом різні. В них можна було помітити риси дочок художника — кріпкої, спокійної, впевненої в собі Наді і граційної, стрімкої Світлани, яка намагалася будь-що перегнати, обіграти сестру.
— Андрій дуже любив дочок, — сказав Терлецький. — Особливо Світлану, хоча Надя характером була більше схожа на нього. У Світлани ж була материна вдача, в цьому я певен, бо знав Віолету ще дівчиною. А от здібності у неї не від матері. Кажуть, художником треба народитися. Так от Світлана якраз і народилася художником. Вона прямо на льоту схоплювала те, на що інші
Терлецький подав Білякевичу кілька малюнків. Вони були виконані так само ретельно і вправно, як і всі інші. Але, на відміну від тих, що їх Білякевич бачив раніше, вони справляли гнітюче враження. Виснажені люди, запрягшись, тягнуть важелезний коток, який, здається, от-от наїде на них, зіб'є, розплющить, вдавить у гарячий асфальт… Напівроздягнені в'язні, мов привиди, а не люди, застигли босі на снігу перед есесівцем у добротному, недбало розстебнутому кожусі… Екзекуція: чоловік, підвішений за вивернуті руки, і другий, уже сполосований нагайками так, що ледве стоїть на ногах, — його примушують шмагати товариша… Спроба втечі: в'язень у відчаї проривається крізь колючий дріт, і здоровенна, люта вівчарка, яка женеться — от-от вчепиться — за ним…
— Справді, страшні спогади, — мовив Білякевич. — Такі малюнки на кожну виставку візьмуть.
— Андрій взагалі не виставлявся. Все збирався, та так і не ризикнув. Така вже у нього вдача була.
— Нерішучий був?
— Недооцінював себе. Через це й театр покинув — за освітою він був театральним художником. Правда, немало важили в цьому його дочки, дружина. Робота театрального художника оплачується не вельми високо, а часу забирає багато. А коли вдома три жінки, які люблять наряджатися, то доводиться думати про додаткові заробітки. Працюючи в кінотеатрі, Андрій міг брати й іншу роботу — оформляв клуби, кафе, часом і малярував…
— Чого Світлана продала ці малюнки?
— Їй потрібні були гроші. Подзвонила мені, сказала, що хоче продати кілька батькових малюнків, я прийшов до неї в готель, і ми домовились.
— Вона погодила все з матір'ю, сестрою?
— Признаюсь — не цікавився. Якось не спало на думку. Віолета і Надя далекі від образотворчого мистецтва, навряд чи знали вони ціну цим малюнкам.
— А Світлана знала?
— О, Світлана добре знала! — всміхнувся Терлецький.
Щось у голосі його насторожило Білякевича, і він пильно глянув на господаря. Терлецький одвів погляд, засовався на стільці.
— Скільки вона зажадала? — поцікавився Білякевич.
— Багато, — спробував знов усміхнутися Терлецький. — Правда, потім трохи спустила ціну, а все-таки мені довелося добре витратитись.
— Раніше ви не пробували придбати ці малюнки? — не відступав Білякевич, відчуваючи певну ніяковість господаря.
— Андрій і чути про це не хотів. Є речі, які художник
— А після його смерті? Він же помер три роки тому.
— З вами неможливо хитрувати, — розвів руками Терлецький, — Доведеться розколюватись, як у вас кажуть.
— У нас так не кажуть. Але краще буде, якщо ви скажете правду. Для початку хотілося б знати, хто вас попередив, що ми зацікавилися вами?
— Храпаль. Розалія Яківна Храпаль. А їй сказала про це покоївка, з якою розмовляли ваші люди. Як бачите, я розкриваю карти.
— Поки що не всі.
— А, ось іще! — спохватився Терлецький і, підійшовши до сейфа, відчинив його. — Ось, прошу, — поклав перед Білякевичем товстий ілюстрований журнал. — Якщо не помиляюся, це видає в Іспанії якась там асоціація вільних художників. Один з останніх номерів, здається, за червень. Так, червневий. Відкривайте тридцять п'яту сторінку.
Білякевич розгорнув журнал і мало не ахнув: тридцять п'ята дві наступні сторінки були заповнені репродукціями малюнків Андрія Мелещука. Цикл «Табір смерті». Й інші малюнки — «Дівчатка, що біжать наввипередки», «Купальниці», «Дуель на портфелях» і ще два, яких Білякевич не бачив — «Дерево, що пожирає людей» та «Голі танцівниці». Підполковникові здалося, що й темами, і манерою виконання два останні малюнки відрізняються від інших. Він сказав про це.
— У вас гостре око, — з повагою глянув на нього Терлецький. — Маєте слушність! Це малював не Андрій, хоча стиль його — драматизм, динаміка, напруженість. Але манера трохи інша — більш кваплива, нестримана.
— Фальсифікація?
— Певною мірою. Хоча Світлана й запевняла, що це батькова робота. Неправда — я ж добре знаю її манеру.
— Ви хочете сказати, що ці два малюнки — Світланині?
— Певен.
— Виходить, видавці не помітили підробки, — намагаючись прочитати коротенький текст під репродукціями, сказав Білякевич.
— Цей журнал видають не простачки, і те, на що звернули увагу ви, не могло лишитись непомітним для них. Певно, така добірка їх більше влаштовувала. На жаль, я погано знаю іспанську, але в тексті, який ви пробуєте прочитати, Андрієві приписується казна-що.
— Талановитий художник, не визнаний співвітчизниками?
— О, ви розумієте по-іспанськи?
— Дещо розумію, трохи знаючи французьку і латинь. Хто робив ці репродукції і як вони попали в Іспанію?
— Світлана казала, що сфотографував якийсь іноземець.
— Журналіст?
— Здається, мистецтвознавець. Гастон Лагран?
— Вона не називала імені.
— Треба думати, що після такої реклами малюнки Андрія Мелещука набули мінової вартості.
— І неабиякої! Я й досі не розплатився з боргами.
— Як опинився у вас цей журнал?
— Світлана дала, обґрунтовуючи високу ціну, яку заправила. Як бачите, я нічого не приховую. Міг же б і не показувати малюнки Андрія Мелещука, а тим більше цього журналу.
— Але могли б показати раніше, — зауважив Білякевич. — І повинні були це зробити.
— В таких випадках моя мати — вона була українка — завжди казала: не лізь поперед батька в пекло.
— Що ж, досить відверте признання. Але якщо вже відверто, то скажіть, на милість, як ви розцінюєте з етичного погляду сам факт купівлі-продажу малюнків Мелещука? Ви ж самі згадували, що ці малюнки є відображення пережитого, вистражданого художником, що він створив їх тільки для себе, а не для продажу.