Остання роль

Ростовцев Эдуард Исаакович

— Не знаю… — спроквола мовив він. — Звичайно він заїжджав сюди від шосе. Може, йому треба було щось купити в селищі? Ми якось їхали разом з міста, заїхали у крамницю в селище. А звідти вже нема сенсу повертатися на шосе.

— Ум-гу… — в роздумі протяг Білякевич. — У крамницю, кажете? Крамниця вже була закрита, ми дізнавались. О восьмій закривається…

Майстер мовчав.

— Ну що ж, дякую, Ярославе Нестеровичу.

Білякевич подав Пирунові руку. Той здивовано подивився на нього, мабуть, не вірив, що у підполковника міліції нема більше запитань до нього. Потім спохватився, квапливо потис руку, переступив з ноги на ногу, поправив капелюха і нерішуче запитав:

— Як там

Валера? У нас тут пройшла чутка, буцімто він усе на себе взяв. Це правда?

На таке запитання, як правило, не відповідають, проте Білякевич відповів:

— Правда.

Глибока зморшка знову з'явилась у майстра над переніссям.

— Не міг він жінку вбити, — похитуючи, немов у роздумі, головою, озвався Пирун. І додав твердо: — Не міг! Якби чоловіка — я б ще, може, й припустив — Валера не з тих, хто дав би себе скривдити. Але все одно він не душив би.

— Ярославе Нестеровичу, ви знали Світлану Мелещук?

— А хто її не знав! — криво посміхнувся Пирун і одразу ж стер посмішку, додав квапливо: — Вона кіноактриса. Слава, що не кажіть!.. Валера мене торік улітку з нею познайомив. Ми ще тільки починали освоювати цей майданчик, дренаж робили. Приїхав він тоді з нею, він — по ділу, вона — покупатися в озері.

— Світлана добре плавала? — спитав Білякевич.

— Добре. Й по-різному — брасом, кролем. Якось навіть мене бралася вчити.

— Які відносини були у неї з Валерієм?

— Зустрічалися.

— Ви бували з ними?

— Двічі був. На Новий рік і на Восьме березня.

— А потім? Вона ж і потім приїжджала?

— Авжеж, приїжджала! — знову посміхнувся Пирун. — Приїде на два-три дні, закрутить Валеру, мов на каруселі, і гайда. Гастроль любові! Це Надя, її сестра, так сказала.

— Ви і з Надею знайомі?

— Восьме березня у неї відзначали. Потанцювали, поговорили. Ну, Надя й виклала тоді сестричці. Вони близнючки, схожі, мов дві краплі води, а характери зовсім різні. Надя — серйозна, розсудлива жінка, а у Світлани, можна сказати, вітер у голові гуляв. Наді не подобалося, що Світлана стала кіноактрисою, переїхала в Київ. Звісно, коли б Світлана по-справжньому знімалася, в серйозних ролях, то воно, може, й варто було б. А вона ж як? То кілька слів скаже, а то мовчки зображає пляжну дівицю, на якій лише назва, а не купальник. Знайшла чим глядачів розважати. От Надя й сказала їй тоді все.

— А згодом ви бували з Валерієм і Світланою?

— В одній компанії не був. Правда, на початку літа — ми саме водогін прокладали — вони приїхали сюди: Валера, Світлана і ще одна пара, якісь Едик і Наталя. Це було надвечір, ми вже закінчили роботу, майже всі розійшлися. Валера сказав, щоб я зостався, він привіз м'ясо і все, що потрібно для шашликів. Словом, запросив мене повечеряти з ними. Я допоміг розкласти вогонь, а більше він нічого мені не довіряв — любить сам кухарювати, сказав, щоб я йшов грати в шахи з Едиком. Я охоче граю в шахи, і Едик, виявилось, теж. Приніс я шахи, сіли грати. Дівчата пішли купатися; нам ніхто не заважав. Зіграли дві чи три партії, а тоді повечеряли. Едик не пив — сказав, що зарікся. Та й Baлера тільки трошки випив. А от Світлана добряче хильнула. Вона щось була не в настрої — вередувала, дулася на Валеру. Я вперше бачив її такою. Але Валеру трудно вивести з терпіння…

— А що, Світлана пробувала?

— Ого! Ще до вечері всякі шпильки говорила, а як випила, то мало не кидалася в бійку — штурхала його, щипала. І не жартома, зі злістю.

— А він що?

— Спочатку заспокоював — він взагалі багато чого дозволяв їй і прощав, — а коли вона вже геть розійшлась, то взяв за руки й силоміць посадив. А вона зразу в сльози, мало не до істерики дійшло. Ну, ясне діло, настрій в усіх

пропав. Особливо переживав Едик. Він, як я розумію, був трохи закоханий у неї, а Наталю з собою просто так узяв, задля компанії. Ну, коли таке почалось, то вже не до гулянки стало. Вони зібралися й поїхали, а я зостався — мені вже не було сенсу їхати додому.

— А потім Валерій не казав вам, чого Світлана так нервувала?

— Казав, нібито у неї якісь неприємності на кіностудії. Тільки при чому тут кіностудія? Людина за всіх умов повинна триматись у рамках. Правда, я не дуже й розпитував Валеру, він про такі речі не любить розводитися. Взагалі він ніколи не казав про Світлану нічого поганого і сердився, коли інші казали.

— А що казали інші?

— Та… різне казали. Світлана красива була, а про красивих жінок завжди базікають всячину. Не всьому, ясне діло, можна вірити, Світлана все-таки розумна була і ціну собі знала. Хоч, думаю, вона зустрічалася не тільки з Валерою. Та це моя особиста думка. — Ярославе Нестеровичу, — трохи помовчавши, запитав Білякевич, — а Едик і Наталя — хто вони, не знаєте?

— Я їх тільки один раз бачив, у той день. Едик, здається, музикант, а Наталя — акробатка.

— Акробатка?

— Ну, може, це не спеціальність її, але вона акробатка. Бо тоді, поки ще настрій у всіх був нормальний, вона такі кренделі виробляла — аж не вірилося, що людина може так згинатися. Забавна дівчина! Ми з Едиком лежимо на траві, граємо в шахи. Коли це над самісінькою шахівницею появляється її голова, на землі — зігнуті в ліктях руки. Голова, руки, плечі, а тулуба немає. Раптом із-за плеча опускається до шахівниці нога, бере пальцями ферзя, переставляє. Дивлюся я — Наталя, виявляється, стоїть на руках, загнувши тулуб на голову. Я аж злякався. «Спину, — кажу, — зламаєш!» А вона хоч би що. Стоїть собі й далі так, дивиться на шахівницю, та ще питає: «Я правильно королевою пішла?»

— Отже, вона акробатка, а він — музикант? — перепитав Білякевич.

— Та начебто так.

У школі міліції, де Білякевич викладав спецдисципліну, серед курсантів був такий жарт. Приймаючи від заочника залік, викладач запитав: «Що треба зробити, перш ніж допитати свідка?» Він мав на увазі план допиту, відомості про свідка, технічну підготовку. Відповідь була несподівана: «Щоб допитати свідка, треба насамперед його мати».

Оперативні працівники не всміхаються на цей жарт, вони добре знають, що за ним стоїть.

З цього погляду справа про вбивство Світлани Мелещук начебто не повинна була завдавати слідству особливого клопоту. Правда, свідків, що бачили, як усе сталося, не було, а ті, що чули крики Світлани — сторож бази Кузема та його онук Ігор, — уже дали свої показання. Треба було ще уточнити, який характер мали відносини звинуваченого і загиблої, знати все, що можна, про їхню поведінку в останні дні перед убивством. Але це не становило великих труднощів: для родичів, друзів, сусідів, співробітників, з якими часто зустрічались і Світлана, і Валерій, їхні взаємини не були таємницею. Трагедія на Лісовому озері глибоко вразила цих людей, і вони не тільки охоче ділилися всім, що знали, а й висловлювали свої думки, припущення, висновки, оцінки. Якби допитували їх усіх підряд, то слідство затяглося б надовго. До того ж чимало питань, які треба було з'ясувати, мали делікатний характер, і було б недоцільно задавати їх в офіційній обстановці, а відповіді нотувати в протоколах. Маючи це на думці, Білякевич підібрав до складу оперативно-розшукової групи таких працівників, у тактовності й терпінні яких не сумнівався. І сам він, хоча й без того мав доволі клопоту, не лишився осторонь: після розмови з Пируном надумав дещо уточнити особисто.