Острів Дума
Шрифт:
На стіні дзеленькнув інтерком, налякавши нас обох. Різко повернувшись, Ваєрмен збив зі столу рукою теку й фотографії з факсами, аж вони розлетілися по кімнаті.
— Містере Ваєрмене! — це була Анна-Марія Вістлер. — Містере Ваєрмене, ви там?
— Я тут, — відповів Ваєрмен.
— Містере Ваєрмене, — голос її звучав схвильовано, відтак сама до себе: — Господи, та де ж ви поділися?
— Чортова кнопка, — вилаявся він, ледь не бігом кинувшись до пристрою на стіні, щоб натиснути там кнопку. — Я тут. Що трапилось? Щось недобре? Вона не впала?
— Ні, — схлипнула Анна-Марія. — Вона прокинулася. Прокинулася і цілком свідома. Вона
— Зараз же! — крикнув він і обернувся до мене з сяючим лицем. — Тичув, Едгаре? Ходімо! — Затримався. — Що ти там шукаєш?
— Оце, — показав я йому дві фотографії Істлейка в купальному костюмі: одна, де він в оточенні всіх своїх дочок, а друга, знята через два роки, де обабіч нього стоять лише Марія й Ганна.
— Навіщо вони тобі зараз, ти що, не чув? Міс Істлейк повернулася.
Він рушив до дверей. Я кинув теку на стіл і поспішив за ним. Я побачив зв’язок... це тільки тому, що останні місяці я виховував у собі мистецтво бачити. Виховував наполегливо.
— Ваєрмене! — гукнув я вслід, та він уже пробіг через галерею і подолав половину сходів. Я накульгував якомога швидше, але все’дно значно відставав. Поборюючи свою нетерплячку, він мене все таки зачекав. — Хто сказав йому, що там щось є?
— Істлейкові? Гадаю, він наштовхнувся на той мотлох під час своїх звичайних пірнань.
— Я так не думаю, він давно не одягав купального костюма. Пірнанням він активно займався на початку двадцятих, а у 1925 його головним задоволенням стало гарно попоїсти. Так хто ж йому сказав?
У дверях наприкінці холу з’явилася Анна-Марія. На її обличчі сяяла дурнувата недовірлива посмішка, від якої цясорокарічна жінка зробилася вдвічі молодшою.
— Вона ще...
— Вона тут, — почувся хриплий і такий знайомий голос Елізабет. — Заходь, Ваєрмене, дай я побачу твоє лице, поки ще здатна його розпізнати.
— 9 —
Я затримався в холі разом з Анна-Марією, не знаючи, що собі робити далі, задивившись на велику стару роботу Фредерика Ремінгтона [316] на стіні: «Індіанці верхи на поні». Потім мене позвав Ваєрмен. Нетерплячим, повним сліз голосом.
У кімнаті стояла напівтемрява. Всі жалюзі було закрито. Десь угорі над нами шепотів кондиціонер. Поряд з її ліжком стояв стіл з лампою під зеленим скляним абажуром. Ліжко було шпитального типу, з регульованим підголів’ям, спираючись на яке вона напівсиділа. У м’якому світлі лампи її блискуче волосся ніби стікало на вкриті рожевим халатом плечі. Поряд з нею, тримаючи її руки в своїх, сидів Ваєрмен. Над її ліжком висіла єдина в цій кімнаті картина — чудова репродукція «Одинадцятої ранку» [317] Едварда Гопера, архетип самотності, терпляче очікуючої на переміни, будь-які переміни.
316
Frederic Remington (1861-1909) — живописець і скульптор, головною темою якого були сюжети з життя на американському Заході.
317
Знаменита картина «11 ранку» зображує кімнату, де в синьому кріслі, склавши руки на колінах, сидить молода, оголена рудоволоса жінка і дивиться крізь вікно на вулицю.
Десь
Вона подивилася на мене й посміхнулася. З її обличчя я зрозумів три речі. Вони вразили мене одна за одною, як камені, кожний наступний важчий за попередній. По-перше, вона дуже схудла. По-друге, в неї був жахливо втомлений вигляд. По-третє, їй дуже мало залишилося жити.
— Едварде, — промовила вона.
— Ні, — почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильніше — не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести докупи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті — весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.
— Я зможу це зробити, — промовила вона.
— Я знаю, ви зможете, — відповів я.
— Ти привіз Ваєрмена з лікарні, — сказала вона.
— Так.
— Я так боялася, що вони його там затримають. А я залишуся сама.
Я промовчав на це.
— Ти не Едмонд? — запитала вона непевно.
— Міс Істлейк, не випробовуйте себе, — делікатно сказав Ваєрмен, — його звуть...
— Тихо, Ваєрмене, — перебив його я, — вона зможе це зробити.
— Ти малюєш, — сказала вона.
— Так.
— Ти вже малював корабель?
Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто провалився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.
— Так, — відповів я. — Знову й знову, й знову.
— Тебе звуть Едгар, — сказала вона.
— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.
Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».
— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si? [318]
— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам треба dormir como un tronco. [319]
Вона знишка посміхнулася.
— Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.
318
Пречудова забавка, так? (ісп.).
319
Міцно заснути й гарненько виспатися (ісп.).
— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він.
Молодець.
— Едгаре... Тебе звуть Едгар?
— А ви як вважаєте, Елізабет?
— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.
— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.
— Це буде скоро? Твоя виставка?
— Менше ніж за тиждень.
— Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?