Острів Дума
Шрифт:
Кінця хідника я досяг за п’ятнадцять секунд, або й швидше, але за цю мить встиг побачити ще три м’ячика, шість, вісім. Більшість їх хиталися на хвилях правіше мене, північніше.
Під ноги собі я не дивився, тож вилетів з кінця хідника в порожнечу, вимахуючи руками. Ноги мої продовжували бігти в повітрі, і я б утримався на них, аби приземлився на здорову, та не пощастило. Різкий біль прохромив мою недужу ногу від литки крізь коліно і в стегно і я розкарякою гепнувся на пісок. За шість дюймів від мого носа лежав один з тих чортових м’ячиків, його намокла опушка зробилася пласкою.
На боці в нього були печатні
Важко звівшись на ноги, я озирнув Затоку божевільним поглядом. До Ель Паласіо прямувало лише трохи м’ячиків, проте північніше, далі по берегу, напроти Великої Ружі я побачив цілу зелену флотилію — їх там було близько сотні, а то й більше.
Це нічого не значить. Вона в безпеці. Вона спалила картину і зараз спить в своїй квартирі за тисячу миль звідси у повній безпеці.
365
Заснована у Дубліні 1889 року гумова компанія.
— Це нічого не значить, — повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м’ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.
— 11 —
Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. Натиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як півгодини тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я машинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попадання в обличчя гострих скалок скла.
— Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! 3 твоєї мистецької компаній з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! — Пам зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. — Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!
А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залишилося тільки гудіння порожньої лінії.
Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».
Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.
Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»
Може, вони мали на увазі Іллі?
Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.
—
Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? Її споглядачі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.
— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.
Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.
І дістати вона могла далеко.
Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.
— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...
— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Тихо.
Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.
Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.
Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.
Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.
— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?
— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.
Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:
— Це зробив ти.
Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.