Острів Дума
Шрифт:
— Засунь собі друга в сраку, ти дупа курка, — прошипів я, знову піднімаючи джбан над своїм тремтячим зігнутим коліном. — Засунь себе товаришу в жопу.
Я щосили гахнув джбаном об свій кістлявий кілок. І тут же біль, але менший, ніж я очікував... а взагалі-то, насамкінець так завжди й буває, як ви гадаєте?
— Засунь себе йобаному приятелю в гузно.
Джбан не розбився, вже розколотий, він просто розсипався на друзки, забризкавши мені джинси мутною вологою грязючкою, якої в ньому залишалося хіба що на дюйм. З нього викотилася маленька порцелянова фігурка: жінка в каптурі,
— Едгаре! — верескнув Джек.
— Не підпускайте їх, — гаркнув я. — Ви мусите утримати їх подалі звідси!
Я засунув її собі в нагрудну кишеню сорочки і вмент відчув, як нудотне тепло почало просякати мені шкіру. І воно бубоніло. Моя ненадійна моджо-рука знову щезла, тож довелося затиснути пляшку води Evian під пахвою кукси, а тоді вже відкрутити кришку. Ту ж незграбну, крадучу час процедуру я повторив і з другою пляшкою.
Ваєрмен нагорі закричав майже впевненим голосом.
— Геть звідси! Тут срібний наконечник! Я буду стріляти!
Відповідь на це пролунала ясна, добре чутна й на дні колодязя.
— Ти вважаєш, що встигнеш перезарядити достатньо швидко, щоб постріляти нас усіх трьох?
— Ні, Емері, — не забарився Ваєрмен. Він говорив, немов з дитиною, і голос його з кожним словом міцнішав. Ніколи він мені не подобався більше, ніж в ту мить. — Це я приготував саме для тебе.
А відтак вже настав час важкої дії, жахливої дії.
Я почав відкручувати ковпак ліхтаря. На другому оберті згасло світло і я опинився в майже ідеальній темряві. Витрясши всі батареї зі сталевого корпусу, я почав намацувати пляшку з водою. Пальці зімкнулися на її шийці і я почав наливати, керований лише чуттям. Я не мав поняття, скільки води може вмістити ліхтар, і гадав, що однієї пляшки «Евіан» вистачить, щоб заповнити його по вінця. Я помилявся. По другу пляшку я простягнув руку в ту мить, коли на острів Дума впала глупа ніч. Кажу це, бо саме тоді порцелянова фігурка в моїй кишені цілком ожила.
— 10 —
Кожного разу, як беруть сумніви, а чи насправді відбувався той останній скажений герць у цистерні, мені достатньо кинути оком на гальмівні сліди білих шрамів в мене зліва на грудях. До речі, хто бачать мене без одягу, їх не помічають, бо завдяки аварії все моє тіло — великий атлас шрамів, тож ця невеличка біла гірлянда губиться між мальовничішими відмітинами. Зате ці мені завдала своїми зубами жива лялька. Та, що прогризла мені сорочку й шкіру аж до самого м’яса.
Та, що сподівалася догризтися аж до самого серця.
— 11 —
Намацуючи другу пляшку води, я її ледь не перекинув. Загалом через здивування,
— Давай, підходь! — волав нагорі Ваєрмен. — Давай, зараз отримаєш!
Вона уп’ялася своїми порцеляновими, гострими, мов голки, зубками у перетинку між моїми великим і вказівним пальцями. Я заверещав. Попри мою скажену нарваність, у ту мить вона могла б вислизнути, але вниз сковзнули браслети Няні Мельди і я відчув, як вона шуснула від них углиб моєї долоні. Одною ногою провалившись мені між середнім і підмізинним пальцями. Я стиснув пальці докупи, впіймавши статуетку. Впіймавши її. Її рухи стали млявими. Не можу заприсягтися, там було чорнильно-темно, але я майже певен, що якийсь з браслетів встиг їїторкнутися.
Згори наді мною почулося ЧВАХ, звук звільненого стиснутого повітря показав, що стрелив гарпунний пістоль, а слідом пролунав виск, яким мені ледь не роздерло мозок. Нижче нього — поза ним — я почув голос Ваєрмена: «Джеку! Тримайся в мене за спиною. Візьми один...» А далі тільки розлючене гарчання моїх друзів і злий, потойбічний сміх двох давно мертвих дівчаток.
Корпус ліхтаря я тримав між колінами, і не треба мені розказувати, що в суцільній темряві все може піти шкереберть, особливо, коли цим усімзаймається однорука людина. Я мав лише один шанс. А в тих умовах, які я мав, краще було не зволікати.
— Ні! Стій! Не роби цьо...
Я впустив її всередину і перший результат проявився моментально: дитячий злостивий сміх наді мною перетворився на скиглення й перелякані зойки. Відтак я почув Джека. Він кричав істерично, мов навіжений, але я в житті не чув приємнішого голосу.
— Отак-так, так вам і треба, біжіть звідси мерщій! Поки не розпустив вітрила, поки не втік без вас ваш блядовіз!
Тепер я мав перед собою делікатну проблему. Вона була всередині ліхтаря, ліхтар я тримав своєю єдиною рукою, його кришка була десь поряд... але ж тут темно, хоч в око стрель. І зайвої руки, щоб помацати навкруги, в мене не було.
— Ваєрмене! — позвав я. — Ваєрмене, ти там є живий? Після довгої — достатньої для вкорінення й пророщення перших зерняток страху — хвилини він відгукнувся:
— Я є, мучачо. Ще живий.
— Усе гаразд?
— Якась з них мене подряпала, тож треба дезінфікувати рану, а решта все гаразд. Гадаю, ми обоє в порядку.
— Джеку, ти можеш спуститися сюди? Мені потрібна допомога.
І вже після цього, сидячи в напівзігнутій позі серед кісток, тримаючи в руці наповнений водою ліхтар на манер того, як Статуя Свободи тримає свій смолоскип, я почав реготати.