Острів Дума

Кінг Стівен

Ваєрмен кивав.

— Чудова економічна модель «митець-галерея» тут, на західному узбережжі Флориди. Мері Айр розуміє і пестує цю систему. Таким чином, якщо в якійсь галереї «Веселе мистецтво» вирішать, що можуть по десять тисяч доларів продавати викладені з макаронів по оксамиту портрети Елвіса, Мері здійме...

— Вона знищить таку галерею на пні, — погодився Наннуцці. — На відміну від карикатурних арт-снобів — їх легко впізнати по чорному одягу і крихітним мобільним телефонам — ми не захланні.

— Сказано від щирого серця? — спитав Ваєрмен майже з серйозним лицем.

— Майже, — відповів

той. — Я цим хочу сказати тільки те, що Мері розуміє нашу ситуацію. Ми продаємо гарні речі, більшість з нас тут, а іноді ми продаємо й грандіозні речі. Ми намагаємося відкривати й просувати нових художників, хоча дехто з наших клієнтів занадто багаті для свого розуму. Я маю на увазі таких людей, як містер Костенца, це той, що махав вам чековою книжкою, або ті леді, котрі зайшли зі своїми собачками, пофарбованими в тон їхніх нових манто.

Наннуцці вишкірив зуби в усмішці, яку — я міг би тут заприсягнутися — навряд чи коли бачили його найбагатші клієнти. Це виглядало чарівно. Мені подобався цей інший світ.

— Мері рецензує кожну нову виставку, на яку встигає завітати, а отже — більшість з них, і, можете мені повірити, не кожна з її рецензій схвальна.

— Але більшість таки так? — перепитав Ваєрмен.

— Звичайно, бо більшість виставок таки пристойні. Вона нікого не буде переконувати, нібито лицезріла щось геніальне, бо таке зазвичай не пропонується у второваних туристами місцинах, але ж якщо пристойне? Тоді так. Речі, що їх кожен може повісити в себе, щоб потім без тіні сором’язливості кивати на них — «це я купив».

Я вирішив, що Наннуцці подав ідеальне визначення посередності — дієвість цього принципу я бачив у сотнях архітектурних малюнків, — але й тепер я промовчав.

— Мері поділяє нашу цікавість до нових художників. Може так трапитись, містере Фрімантле, що у ваших інтересах буде поспілкуватися з нею. Скажімо, напередодні виставки ваших робіт.

— Ти зацікавлений у тім, щоб зробити таку виставку тут, у «Ското»? — спитав мене Ваєрмен.

У мене пересохли губи. Я спробував їх облизнути, але язик теж був сухим. Тож тільки ковтнувши води я спромігся сказати:

— Не годиться тягти коза поперед воня. — Я зробив паузу. — Дайте мені час. — Ще випив води. — Перепрошую, ставити воза поперед коня. Я прийшов сюди, щоб почути вашу думку, синьйор Наннуцці. Ви тут експерт.

Він розчепив сплетені було на череві пальці і нахилився вперед. Рип його стільця в цій маленькі кімнаті пролунав для мене дуже голосно. Але він посміхнувся, посмішка була теплою. З нею в його очах засвітилася переконливість. Я зрозумів причину його успішності в продажу картин, але не думаю, що він тоді намагався мені щось продати. Він потягнувся через стіл і взяв мене за руку — за ту, якою я малював, ту єдину, що в мене залишилася.

— Містере Фрімантле, ви робите мені честь, проте в нашій родині єдиний синьйор — мій батько Августино. Мені вистачить звертання до мене — містер. Щодо ваших картин, це так, вони гарні. Зважаючи на те, скільки ви займаєтесь мистецтвом, вони насправді дуже гарні. Либонь, навіть більше, ніж просто гарні.

— Що робить їх гарними? — спитав я. — Якщо вони гарні, що їх робить такими?

— Правдивість, — відповів він. — Правдивість проглядає

з-під кожного мазка.

— Але ж більшість з них це просто заходи сонця! Речі, що я туди додав... — я підняв руку, і враз опустив. — Це ж просто прибамбаси.

Наннуцці розсміявся.

— Ви набралися таких жахливих слів! Звідки? Начиталися арт-рецензій в «Нью-Йорк Таймс»? Наслухалися Білла О’Райлі [175] ? Чи й того й іншого? — Він показав на стелю. — Лампочка? Прибамбас! — Показав собі на груди. — Кардіостимулятор? Прибамбас! — Він здійняв руки вгору. Щасливий, чорт, мав обидві. — Викиньте ці дурні слова, містере Фрімантле. Мистецтво мусить бути гаванню надій, а не сумнівів. А ваші сумніви — то від недосвідченості, якої не варто соромитися. Послухайте мене. Ви будете слухати?

175

Bill O’Reilly (1949) — теле-радіокоментатор, однин з найвпливовіших журналістів.

— Звісно, — відповів я. — Заради цього я сюди й прийшов.

— Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.

— Джон Кітс, — встряв Ваєрмен. — «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо» [176] . Стара, але невмируща істина.

Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.

— Для мене, містере Фрімантле...

— Едгар.

— Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.

176

John Keats (1795-1821) — один з найкрупніших англійських поетів-романтиків; «Краса — це правда, правда — це краса, лиш це ми знаємо напевне, і цього достатньо» — останні слова «Оди до грецької вази».

Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.

— Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистецтвом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіуми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу — щоб мені перехопило серце, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.

Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.

— Авжеж, Господи, — виголосив він. — Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потрясти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.

Наннуцці промовив:

— Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.

— Насправді, і я також, — зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.

Наннуцці не відривав від мене погляду.

— Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюнків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ — захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.

— Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...