Острів Дума
Шрифт:
— 8 —
Я бачив телефони і в бібліотеці, і в кухні, пррте бібліотека від Порцелянової вітальні була ближче. Я вирішив, що ні Ваєрмен, ні Елізабет не образяться на мене через один дзвінок в далеку Міннесоту. Я взяв слухавку і, притиснувши її собі до грудей, завмер. Поряд з лицарським обладунком, підсвічена зі стелі вузькими променями хитрих світильників, на стіні була вітрина зі старовинною зброєю: довга дульнозарядна рушниця, не інакше як часів Американської революції, пістоль-кременівець, кишеньковий деринджер [201] , що був би на своєму місці у чоботі якогось шулера на річковому пароплаві, карабін-вінчестер. Понад карабіном висів пристрій, котрий тримала в себе на колінах Елізабет
201
Найпопулярніший у XIX столітті однозарядний пістолет, сконструйований Генрі Деринджером (1786-1868).
«Такою штукою можна серйозно вразити, — подумав я, а відтак: — Мій батько був нирцем».
Я викинув ці думки з голови і зателефонував туди, де колись був мій дім.
— 9 —
— Хело, Пам, це знову я.
— Я не бажаю тебе більше чути, Едгаре. Ми все вже обговорили.
— Не зовсім. Я не заберу в тебе багато часу. Я тут зараз назираю за старою леді. Вона оце заснула, але я не хочу надовго випускати її з ока.
Попри все, це заінтригувало Пам.
— Що ще за стара леді?
— Її ім’я Елізабет Істлейк. Їй за вісімдесят, вона на межі Альцгаймера. Її постійний доглядач зараз ліквідує якусь проблему з електрикою в чиїйсь сауні, а я його тут підміняю.
— Ти захотів повісити собі на груди золоту зірочку «За допомогу немічним»?
— Ні, просто телефоную тобі, щоб довести, що я не здурів, — я притиснув слухавку плечем до вуха, тримаючи в руці малюнок.
— Чому це так тебе хвилює?
— Тому що ти впевнена, ніби все спровокувала Ілса, а вона тут ніяким боком.
— О Господи, ти безнадійний! Якщо вона подзвонить із Санта-Фе і пожаліться, що в неї на кросовку порвався шнурок, ти враз вилетиш туди, щоб привезти їй новий!
— А ще мені не подобається, що ти вважаєш, ніби я тут зсуваюся з глузду, а я якраз в повному порядку. Отже... ти мене слухаєш?
Тиша та тім боці, та й це вже гарно. Вона слухала.
— Ти десять, може п’ятнадцять хвилин, як вийшла з душу. Певне що так, бо ти зараз у халаті і волосся в тебе зачесане назад. Гадаю, ти, як і колись, не любиш сушити його феном.
— Звідки ти...
— Яне знаю звідки. Коли я подзвонив, ти сиділа у кріслі-гойдалці. Ти, мабуть, купила його після нашого розлучення. Читала книжку і їла печиво. Зараз сонячно, сонце світить у вікно. В тебе з’явився новий телевізор, з пласким екраном... — тут я зробив паузу. — І кіт. У тебе є кіт, він спить під телевізором.
На тім кінці запала мертва тиша. Поряд зі мною вітер шпурляв дощем у вікна. Я хотів було спитати її, чи вона там ще жива, але вона сама заговорила, погаслим, зовсім не своїм голосом. Я гадав, вона вже не стане краяти мені серце, але помилявся.
— Перестань стежити за мною. Якщо ти колись мене кохав... перестань шпигувати.
— А ти перестань мені докоряти, — прохрипів я на грані зриву. Раптом згадав Ілсу перед відльотом у Браун, як вона стояла під тропічним сонцем перед терміналом Дельти, дивилася мені в обличчя і говорила: «Ти заслуговуєш на краще, іноді я дивуюся, чи ти сам віриш в це».
— Те, що зі мною трапилося — не моя провина. Нема моєї провини в аварії і в цьому, що зараз, теж нема. Я не просив цього.
Вона закричала:
— Ти вважаєш, що я винна?
Я заплющив очі, молячи когось, чи щось, утримати мене від відповіді злістю на злість.
— Та ні, звісно що ні.
— Тоді не діставай мене! Перестань мені дзвонити! Перестань ЛЯКАТИ мене!
Вона поклала слухавку. Я так і стояв, тримаючи свою плечем. Навкруги була тиша, потім
— Гадаю, все пройшло дуже гарно, сер Ланселот, — промовив я до нього.
Відповіді не було, та я на неї й не заслуговував.
— 10 —
Я пройшов заставленим рослинами головним холом до дверей у Порцелянову вітальню, поглянув на Елізабет і побачив, що вона спить у тій же позі, задерши голову. Її хропіння, що було вразило мене своєю притаманною старості патетичністю, тепер лунало заспокійливо. Інакше дуже легко можна було б уявити, що вона сидить мертва, зі скрученим в’язами. Я вирішив її не будити, хай ще поспить. Відтак подивився праворуч, туди, де починалися широкі головні сходи, і згадав її слова: «О, ти знайдеш це на майданчику другого поверху».
Знайду що?
Можливо, це була чергова маячня, але мені все одно не було чого робити, тож я пройшов через галерею, яка була би сутичком у менш помпезному будинку, — дощ ляпотів по її скляному даху — а там подерся вгору широкими сходами. Не дійшовши п’яти сходинок до верху, я зупинився, придивився, а тоді повільно рушив далі. Дещо там таки було: величезна чорно-біла фотографія в тонкій позолоченій рамці. Пізніше я спитав у Ваєрмена, як це вдалося зроблену у 1920-х чорно-білу фотографію збільшити до такого розміру — вона була щонайменше п’ять футів заввишки і чотири фути в ширину — і майже без втрати чіткості. Він відповів, що її було зроблено, швидше за все, Хасселбладом [202] — найкращим у світі з нецифрових фотоапаратів.
202
Hasselblad — заснована у 1841 р. у Швеції сімейна торгівельна фірма, яка з 1888 р. була дистриб’ютором фотоапаратури американської компанії «Істмен-Кодак»; перші власні камери (розроблені Віктором Хассельбладом на замовлення шведської армії) почали рипускатися лише у 1940 р.
На фото було восьмеро людей, вони стояли на білому піску, а фоном їм слугувала Мексиканська Затока. Високий вродливий чоловік років сорока, у чорному купальному костюмі-двійці, що складався з сорочки на бретельках і шортів, схожих на тісні труси, які вдягають під уніформу сьогоднішні баскетболісти. По боках від нього вишикувалися п’ятеро дівчат, найстарша — вже підліток, найменші — однакові білявки, тут я загадав близнюків Бобсі, улюблених героїв моїх перших читанок. Близнючки в однакових купальних платтячках з рюшами трималися за руки. Однаковими були і їхні ганчір’яні, в ідентичних фартушках, ляльки типу Обшарпана Ен [203] , близнючки стискали їх, кожна у вільній руці — ляльки нагадали мені про мою Ребу — і темне бавовняне волосся над бездумно усміхненими обличчями ляльок було беззаперечно червоним. На згині руки чоловік — я не мав сумнівів, що це Джон Істлейк, — тримав дівчинку номер п’ять, немовля, з якого поступово виросла оця старезна баба, що зараз хропе внизу. Позаду білого сімейства стояла молода чорна жінка років приблизно двадцяти двох, голова в неї була пов’язана хусткою. Вона тримала кошик для пікніків і, судячи з доволі напружених м’язів на її руках, кошик був важкеньким. Три срібні браслети висіли на одному з її зап’ясть.
203
Raggedy Ann — письменник і художник Джоні Груелл (1880-1938) придумав ім’я ганчір’яній рудоволосій ляльці своєї дочки у 1915 році, а у 1918 р. видав першу з серії численних дитячих книжок про неї і одночасно розпочав випуск відповідних ляльок, які виробляються й тепер. Про Обшарпану Ен знято кілька мультфільмів, у 2007 р. її занесено у «Національний зал уславлених іграшок» США.