Острів Дума
Шрифт:
— Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звернув увагу?
— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.
— І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...
— Існують якісь історії?
— О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині острова.... — він похитав головою. — Гадаю, якісь домішки у ґрунтових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина потребує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще триматися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вроджених дефектів.
Ось
— 9 —
Справа у спогадах, небагато з моїх спогадів про ту зиму залишаються такими ж ясними, як згадка про наше повернення до Ель Паласіо тієї лютневої ночі. Крила залізних воріт стояли розчахнуті. У воротах, точнісінько як в той день, коли ми з Ілсою вирушили в нашу нещасливу експедицію курсом на південь, сиділа у своєму кріслі-візку Елізабет Істлейк. Гарпунного пістоля в неї не було, але вона знову була вдягнена у той самий спортивний костюм (цього разу додатково на плечі їй було накинуто щось на зразок шкільного жакета) і її величезні кеди — у світлі фар мого «малібу» вони виглядали не синіми, а чорними — впиралися в хромоване підніжжя. Поряд стояв її ходунок, а біля ходунка — Джек Канторі з ліхтарем у руці.
Побачивши машину, вона намагалася підвестися на ноги. Джек ворухнувся, щоб стримати її. Відтак, побачивши, що вона дійсно хоче встати, він поклав ліхтар на бруківку і допоміг їй. Ще до того як я зупинився біля воріт, Ваєрмен уже відчинив дверцята. Фари «малібу» освітлювали Джека й Елізабет, мов акторів на сцені.
— Ні, міс Істлейк! — гукнув Ваєрмен. — Не треба, не вставайте! Я завезу вас в дім!
Вона не звернула уваги. Джек допоміг їй дістатися ходунка — чи то вона його до нього підвела — і Елізабет вхопилася за поручі. Відтак вона почала тупцяти в бік машини. Тим часом я боровся зі своїм болючим правим стегном, як завжди важко витягаючи його з водійського крісла. Я вже стояв біля капота, коли вона відставила ходунок убік і простягнула руки до Ваєрмена. Шкіра в неї на руках вище ліктів звисала мертвою плоттю, світилася білим тістом у променях фар, але стояла вона впевнено, широко розставивши ноги. Сповнений нічних ароматів бриз відносив назад її волосся, і я нітрохи не здивувався, побачивши шрам — дуже давній — заглибину на правому боці її голови. Він був майже близнюком мого власного шраму.
Ваєрмен обійшов прочинені пасажирські двері і на пару секунд застиг. Гадаю, він вагався — чи все ще спроможний приймати і дарувати втіху. Відтак рушив до неї якоюсь незграбною медвежою ходою, нагнувши голову, довге волосся прикривало йому вуха і метлялося по щоках. Вона обняла його і прихилила його голову до своїх опасистих грудей. На мить вона похитнулася і я, незважаючи на її впевнену позу, злякався, але потім вона знову розправила плечі і я побачив, як її покривлені артритом, вузлуваті руки почали гладити його по спині, що здригалася хвилями.
Я підійшов до них, трохи невпевнено, і її очі обернулися до мене. Вони була абсолютно ясними. Це була не та жінка, котра питала мене, коли прибуває потяг, котра казала, що вона, блядь, розгублена. Усі її вимикачі були ввімкнуті. Принаймні на цей час.
— З нами все буде гаразд, — сказала вона. — Ти можеш їхати додому, Едгаре.
— Але...
— Все гаразд. — Вона гладила йому спину покривленими пальцями. Гладила з безмірною ніжністю. — Ваєрмен завезе мене назад. За хвилинку. Правда, Ваєрмене?
Він кивнув, не піднімаючи голову від її грудей, не вимовивши ні звуку.
Я вирішив, що все скінчилося і варто скористатися її порадою.
— Ну, тоді добре, Елізабет. Добраніч, Ваєрмене. Поїхали, Джеку. Ходунок мав щось на кшталт полички. Джек поклав туди ліхтарик, поглянув на Ваєрмена — той так і стояв, сховавши обличчя на грудях старої, — і пішов до пасажирських дверцят моєї машини.
— На добраніч, мем.
— Добраніч, юначе. Для гри в парчізі ти нетерплячий
— Так, — відповів я, не розуміючи про що йдеться. Але я розумів, про що вона говорить.
— Залишайся. Прошу, залишайся на острові, що б тут не трапилося. Ти нам потрібен. Мені потрібен. І Думі потрібен. Коли мене знову потьмарить, ти пам’ятай те, що я тобі зараз кажу.
— Я буду пам’ятати.
— Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди. Він на горищі, я певна. Він червоний. Ти його знайдеш. Вони в ньому.
— Що саме там у ньому, Елізабет?
Вона кивнула.
— Так, добраніч, Едгаре.
І я зрозумів, що знову почалося потьмарення. Але Ваєрмен заведе її в дім. Ваєрмен опікуватиметься нею. І поки він це почне робити, вона подбає за них обох. Я залишив їх стояти на бруківці під аркою воріт, між ходунком і кріслом-візком, його голова похилена їй на груди. Цей спогад в мені живе.
Ясно.
— 10 —
Після керма я був знесилений — а також, гадаю, стресом від того, що після довгого періоду самоти цілий день пробув серед такої кількості людей — але думка про те, щоб лягти, не кажучи вже заснути, в мене не виникала. Я перевірив електронну пошту і побачив послання від моїх обох дочок. Мелінда лежала з фарингітом у Парижі і сприймала це, як зазвичай сприймала всі свої хвороби, наче особисту образу. Ілса прислала мені ланку на сайт ешвільскої газети CitizenTimes, у Північній Кароліні [226] . Я кликнув і знайшов там суперсхвальну рецензію на виступ «Колібрі» у Першій баптистській церкві, де вони отримали «овацію вірних з одностайними криками алілуя». Там була також фотографія, на якій Карсон Джонс і вельми гарненька блондинка стояли попереду решти співаків із роззявленими у співі ротами й заплющеними в екстазі очима. Дует Карсона Джонса і Бріджит Андрейссон «Велика твоя велич» [227] повідомляв підпис під фото. Гммм. Моя Отака-то-Дівчинка писала: «Я анітрохи не ревную». Подвійне гммм.
226
Asheville — місто (близько 70 000 мешканців) у штаті Північна Кароліна.
227
How Great Thou Art — широко виконуваний протестантський гімн, написаний шведським пастором Карлом Густавом Бобергом (1859-1940).
Я зробив собі сандвіч з копченої ковбаси й сиру (три місяці на острові, а мені ще не набридла ця ковбаса), потім піднявся нагору. Подивився на картини «Корабель і дівчина», котрі насправді були картинами «Ілса і Корабель». Згадав, як Ваєрмен питав мене, що я зараз малюю. Згадав про довгу промову, яку залишила на моєму автовідповідачі Елізабет. Неспокій у її голосі. Вона казала, щоб я берігся.
Раптом я прийняв рішення і рушив вниз якомога швидше, аби лиш не впасти.
— 11 —
Я не тримав, як Ваєрмен, розпухлого портмоне завжди при собі; як правило, у кишені в мене лежала кредитна картка, автомобільні права й невеличка пачка грошей, цього вистачало. Портмоне лежало у вітальні, замкнуте в шухляді столу. Я його витяг, погортав бізнес-картки і знайшов ту, на якій випуклими золотими літерами було надруковано ГАЛЕРЕЯ СКОТО. Як я й очікував, там вже нікого не було і я почув у телефоні запис. Діждавшись закінчення арії Даріо Наннуцці й сигнального гудка, я заговорив: