Острів Скарбів
Шрифт:
Саме цю хвилину я задумався про долю бідолашного Джіма Гокінса.
Аж це з глибини острова пролунав голос.
— Хтось гукає до нас, — мовив Гантер, що стояв на варті.
— Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гантере, це ви? — почули ми чийсь голос.
Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса: живий і здоровий, він перелазив через частокіл.
Розділ XIX
ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ДЖІМ ГОКІНС: ЗАЛОГА В БЛОКГАУЗІ
Тільки-но побачивши британський прапор,
— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це річ певна.
— Але куди ймовірніше, що те заколотники, — відповів я.
— Нізащо в світі! — вигукнув він. — На цьому безлюдному острові, де не бува нікого, крім джентльменів фортуни, Сілвер підняв би піратського прапора, — будь певний. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і твої друзі, мабуть, перемогли. Вони засіли в старому зрубі, що колись дуже давно спорудив Флінт. О, що за головань був цей Флінт! Крім рому, ніщо не могло збити його з ніг. І нікого він не боявся, тільки Сілвера. Сілвер — то такий хитрюга!
— Ну, гаразд, — сказав я, — може, й справді там мої друзі. То тим швидше треба прилучитись до них.
— Ні, братику, — почав заперечувати Бен, — стривай. Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ган — битий жак. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш… Я мушу перше сам побачити твого родовитого джентльмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки такому можна довіритись — так йому і скажи, — хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.
І він утретє вщипнув мене все з тим самим хитруватим виглядом.
— А коли матимете потребу в Бен-Гановій допомозі, то ти, Джіме, знаєш, де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: „Бен Ган, — скажи, — має на це свої причини“.
— Гаразд, — відповів я. — Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?
— А коли мене можна знайти — тебе не цікавить? — додав він. — Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.
— Добре, — відповів я. — Тепер уже я можу йти?
— Але ти не забудеш? — тривожно перепитав він. — І так і скажеш: „Хто справляє шляхетне враження“ і що є на це „свої причини“, це головне — ми повинні чесно домовитись один з одним. А тепер можеш іти, Джіме, — сказав він, усе ще не відпускаючи моєї руки. — Слухай, Джіме, а коли ти зустрінеш Сілвера, то не викажеш йому Бена Гана? Не викажеш? Навіть коли тебе почнуть випитувати? Кажеш — ні? Ну, а якщо пірати отаборяться на березі, Джіме, то чи не варт зробити так, щоб у декого з них жінки до ранку повдовіли?
Нараз його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро, з ревом пролетівши між деревами, зарилося в пісок ярдів за сто від нас. Ми обидва чимдуж розбіглися в різні боки.
Гарматний обстріл тривав цілу годину, коли ядра одне за одним пролітали через ліс. Я перебігав від одного захистку до іншого, і все мені здавалося, що ці страшні ядра летять просто на мене. Потім я трохи звик до стрілянини, але все не важився підійти
Сонце вже зайшло, морський бриз завивав у верхів'ях дерев і покривав брижами сіру поверхню бухти. Відплив оголив широкі піщані відмілини, а повітря після денної спеки зробилося таке холодне, що мене й крізь куртку стало проймати дрожем.
„Еспаньйола“ стояла на якорі на тому самому місці, але тепер над нею маяв „Веселий Роджер“ — чорний піратський прапор. Коли я дивився, на борту шхуни саме зблиснув червонястий вогник, і над островом лунко прогримів ще один гарматний постріл, а в повітрі просвистіло ще одне ядро. На тому канонада й скінчилася.
Деякий час я лежав у кущах і стежив за метушнею піратів після гарматної атаки. Кілька чоловік рубали щось сокирами на піску навпроти частоколу. Пізніше я з'ясував, що то вони трощили нашого нещасного човника. Далі біля гирла річки між дерев палало велике вогнище, а від берега до шхуни й назад безупинно сновигала шлюпка. Матроси, вранці такі похмурі, тепер, веслуючи, галасували й сміялися, наче діти. З їхніх голосів було знати, що вони встигли покуштувати рому.
Нарешті я зважився йти до форту. Я був далеченько від нього, на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й у відплив сполучалася з Островом Кістяка. Підвівшись, я побачив трохи далі за косою серед низького чагарнику самітну скелю, досить високу й напрочуд білу. У мене промайнула думка, що це і є та сама біла скеля, про яку казав Бен Ган, і що коли мені тепер знадобиться човен, я знатиму, де його знайти.
Потім я подався краєм лісу, аж поки дійшов до частоколу з того боку, що від моря, і невдовзі мене дуже радо зустріли друзі.
Розповівши їм про свої пригоди, я почав оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога — все було складено з необтесаної соснини, підлога де-не-де підіймалася на фут чи півтора над землею. До дверей вів ганок, під яким дзюрчав невеличкий струмок, що стікав у штучний басейн, трохи чудний на вигляд: то був корабельний чавунний казан з вибитим дном, закопаний у пісок „по самісіньку ватерлінію“, як висловився капітан. Усередині будівлі було порожньо; тільки в одному кутку стояла якась подобизна вимуруваного коминка та поруч іржава залізна жарівня.
Всі дерева на схилах горба всередині частоколу вирубали, коли споруджувано будинок. Пеньки свідчили, що тут загинула чудова ділянка лісу. Верхній шар грунту на місці вирубу змили дощі, оголивши чистий пісок. Тільки там, де струмок витікав з казана, видніли латки моху, папороть і низенькі стелюхи. За частоколом одразу — занадто близько, що заважало обороні форту — починався густий високий ліс. З боку суходолу ліс був сосновий, а з боку моря сосни росли впереміж з вічнозеленими дубами.
Пронизливий вечірній бриз, про який я вже згадував, віяв у всі шпарини незграбної будівлі й покривав підлогу дрібним піском. Той пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, попадав до нашої їжі, вирував у джерелі на дні казана, мов крупа в кулеші, коли починає закипати. Квадратна дірка в даху правила за димар, але дим погано виходив крізь неї і хмарою розповзався по всьому приміщенні, примушуючи нас кахикати й виїдаючи нам очі.