Острів Скарбів
Шрифт:
— Вони йдуть сюди, — сказав я і вернувся на своє попереднє місце, вважаючи, цю це буде нижче моєї гідності, коли пірати побачать, як я підглядаю за ними.
— Хай ідуть, друже, хай ідуть, — весело відгукнувся Сілвер. — У мене ще є порох у ладівниці.
Двері розчинилися, і п'ятеро чоловік, стовпившись на порозі, проштовхнули наперед одного зі своїх. За інших обставин, то воно смішно було б дивитись, як він поволі й остережливо переставляв ноги, простягти, однак, вперед стиснуту в кулак правицю.
— Підходь ближче, хлопче, — сказав Сілвер, — і не бійся: я тебе не з'їм. Давай сюди, тюхтію, що там у тебе в руці. Я знаю правила й депутата не займу.
Підбадьорений цими словами,
Корабельний кухар розтулив долоню й глянув.
— Чорний знак! Я так і думав, — промовив він. — Але де ви дістали папір?.. Е! Та це ж лиха прикмета! Ви бо вирізали клапоть з Біблії! Який це йолоп порізав Біблію?
— Ото ж і є, бачите! — озвався Морган. — Хіба я не казав? Не казав я, що це не до добра?
— То це ви гуртом так надумали? — вів своєї Сілвер. — Тепер вам уже всім гойдатись на шибениці. Який це заплішений дурень мав при собі Біблію?
— Це Дік, — відповів один з піратів.
— Дік? Ну, то вже пора йому й прощення в Бога просити, — мовив Сілвер, — одгуляв він своє. Це я певно кажу.
Але тут утрутився довгов'язий з жовтими очима.
— Нема чого базікати, Джоне Сілвере! — сказав він. — Вся команда на сходинах, як велить звичай, ухвалила передати тобі чорний знак. Переверни його, як це годиться, і подивись, що там написано. Тоді собі можеш розводитись.
— Дякую, Джордже, — відказав корабельний кухар. — Ти завше був спритняк у справах і знаєш напам'ять усі наші правила. Я радий пересвідчитись у цьому, Джордже. Ну, то що ж там написано? Ага! „Скинуто“. Ось юно що! Чудово написано — так, наче друковано! Це твоя рука, Джордже? Ти, я бачу, тепер майже за ватажка в цій команді. Я не здивуюсь, коли тебе капітаном оберуть. Але тим часом зроби таку ласку, дай мені головешку. Люлька моя зовсім згасла.
— Чуєш-но, — сказав Джордж, — годі вже дурити команду! Язиком ти на всі боки мастак, але твоє вже скінчилося. Злазь із барила й не заважай нашим виборам.
— Щось мені здавалося, ніби ти казав, що знаєш усі наші звичаї, — зневажливо відповів Сілвер. — А як ти їх не знаєш, то я знаю. Я ще тут трохи посиджу, бо я поки що ваш капітан, майте на увазі. І зостануся ним, поки ви висловите свої закиди, а я відповім на них. Доти ж ваш чорний знак і сухаря не варт. А от опісля буде видно.
— О, — сказав Джордж, — ми з тобою ніякого звичаю не порушуєм, ми по-чесному, атож. Ось тобі наші закиди. По-перше, ти завалив цей рейс — у тебе не вистачить зухвальства заперечити це. По-друге, ти за спасибі випустив ворога з цієї пастки. Чого їм хотілося забратись відціля? Я не знаю. Але ж цілком ясно, що їм цього хотілося. По-третє, ти заборонив нам напасти на них у болоті. О, ми бачимо тебе наскрізь, Джоне Сілвере! Ти ведеш подвійну гру, оце ж і клопіт з тобою. І, по-четверте, ти заступився за цього хлопчиська.
— І це все? — спокійно перепитав Сілвер.
— Цього доста, — відказав Джордж. — Через твою нездарність ми зависнемо в зашморгу!
— Гаразд. Тепер слухайте мене. Я відповідатиму по черзі на всі ваші чотири пункти. То я завалив цей рейс? Добре, але ви всі знаєте, чого я хотів. І знаєте, що коли б слухали мене, то ми були б зараз на „Еспаньйолі“, усі живі й здорові, наївшись уволю пудингу, а скарби лежали б у нас у трюмі, хай вам чорт! А хто завадив мені? Хто підганяв мене, вашого капітана? Хто підсунув мені чорний знак, ледве ми висадилися на острів, хто закрутив весь цей чортів танок? Такий чудовий танок, і я витанцьовував разом з вами, а всі ми ну чисто як ті танцюри, що на лондонській шибениці вихляються. Хто це все накоїв? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі! Ти єдиний
Сілвер замовк. З обличчя Джорджа та його спільників знати було, що слова кухареві не пропали марно.
— Це вам пункт перший! — скрикнув обвинувачений, витираючи піт з чола: говорив він так запально, що аж стіни двигтіли. — Але ж і гидко балакати з вами, присяйбі! Нема у вас ні тями, ні пам'яті, і я дивуюся, як це ваші матірки відпустили вас на море. На море! То це ви джентльмени фортуни? Штани вам латати, а не морем ходити!
— Облиш це, Джоне, — сказав Моргай. — Відповідай радше на інші пункти.
— Буде вам і на інші! — огризнувся Джон. — Вони так само нічого не варті. Ви кажете, що справа наша кепська. Та хай вам чорт — ви навіть збагнути цього не годні, наскільки вона кепська! Ми тепер так близько від шибениці, що в мене шия аж клякне, як подумаю. Я так і бачу, як вони висять у кайданах, а над ними птахи кружляють, і матроси тицяють на них пальцями. „Хто це такий?“ — запитує один. „Це? Та це ж Джон Сілвер, я добре знав його“, — відповідає другий. І чути, як побрязкують кайдани, коли вітер гойдає повішених. Ось що загрожує нам усім, кожному з нас через нього, та Гендса, та Ендерсона, та інших йолопів. А коли хочете знати за четвертий пункт, про оцього хлопця, то побий його грім, хіба ж він у нас не заручник? І невже ми повинні отак задурно збутися заручника? Та нізащо в світі: адже ж він, може, — і я цьому не здивуюся, — наша остання надія! Вбити цього хлопця? Ні, я на це не пристану, браття. Ага, ще пункт третій. Е, тут багато чого можна сказати! Може, вам це пусте, коли до вас щодня приходить лікар, який скінчив коледж? Тобі, Джоне, з твоїм пробитим черепом, лікар уже не потрібен? Чи тобі, Джордже Меррі, якого ще кілька годин тому тіпала пропасниця, в якого очі ще й зараз жовтаві, мов цитрини? Чи, може, ви не знаєте, що сюди має невдовзі прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде, вже недовго чекати. І тоді побачимо, хто зрадіє, маючи заручника. Потім ще пункт другий: ви закидаєте мені, що я пішов на мирову. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене замиритися? Ви повзали навколішках, страхополохи, боялися, що подохнете з голоду, як не буде замирення! А втім, це все дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. А ось заради чого!
І він кинув на підлогу шмат паперу, який я відразу пізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, що її я знайшов, загорнутою в церату, на дні скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сілверові, — цього я ніяк не міг збагнути.
Натомість бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу. Карта переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали, заливалися дитячим сміхом — хтось би подумав, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть пливуть собі з ним безпечно додому.
— Так, — сказав один, — це Флінтова карта, нема сумніву. Отут написано, „Дж. Ф“, ще й кривулька внизу, він завше так розписувався.
— Все це добре, — сказав Джордж, — але як же ми заберемо з собою скарби, коли не маємо корабля?
Сілвер нараз підхопився з барильця і, спираючись рукою на стіну, закричав:
— Стережися Джордже! Ще одне таке слівце, і я викличу тебе на герць. Як? А звідки я знаю? Це ти мав би мені сказати. Ти й усі інші, що через них я позбувся шхуни, бодай би ви згоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком придумати щось путнє! Але бодай чемно розмовляти ти можеш і мусиш, Джордже Меррі, затям це!