Острів тисячі самоцвітів

Пашек Мірко

Потім ізнов закричала ящірка:

— Гекко! Гекко!

Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і — на жаль, недосяжна.

Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.

Тікірі був у пастці.

Кілька секунд він сидів непорушно у вікні. Усі думки нараз вивітрилися, голова й ціле тіло — дивно порожні… Аж ось йому майнула думка, така страшна, що він застогнав болісно: тепер священик або навіть священикова дружина напевно злапають його — і голого!

Скручений саронг, коли Тікірі

стрибав на карниз, сковзнув з кісточок і зараз тільки чудом тримався на підйомі лівої ноги, але щомиті міг упасти в сад. На саму думку про це Тікірі мало не заплакав. Нічого він не боявся: хай б'ють, хай викликають поліцію, але ця дрібниця — клапоть скрученої матерії, що висів уже на кінчику пальця, — вкидала його в розпач. Він не соромився, але знав, що не витримає приниження: як вони кричатимуть, ці люди, як глузуватимуть, які будуть задоволені: «Ой, що я казала, Джефрі! Голий звір! І ось це підтвердилося! Клякни, негіднику, й молися: «… котрі взяли мене брудного, смердючого та голого…»

Ні, тільки не це! Зненацька він зрозумів, що нічим його так глибоко не образили, як саме тією молитвою. Прийшли бозна-відки й найшли на Ланці гадів, мавп і мене, брудного, смердючого та голого. Наче ту мавпу…

Здригнувся. Зціпив зуби. Посунувся підвіконням глибше й помалесеньку, обережно почав зводити ліву ногу. Міліметр за міліметром. Коли підхопив кінчиками пальців саронг, захлюпнула його хвиля радості й щастя, якої він, мабуть, ще ніколи не знав. Тихо сміявся до неба, до зірок, до всього цього чудового світу. Потім нарешті ввійшов досередини, до цієї ворожої фортеці.

Але до мети ще далеко — він стояв у горищному ванькирчику, де спав до вчорашнього дня. Одягнувся, тихенько натиснув на клямку, вийшов навшпиньках у коридор. Починався другий ланцюг пригод — може, ще тяжчий, ніж перший: зійти в чорному мороці сходами, розшукати в чорному мороці потрібні двері, зробити те, що треба, — і зникнути.

Як це йому вдасться, як він вислизне з пастки — Тікірі не уявляв собі. Хоча поки що не дуже сушив собі тим голову; в найгіршому разі десь сховається, а вранці спробує непомітно вишмигнути. Найближчим, а отже найнебезпечнішим ворогом був зараз чорний морок.

Тікірі непевно рушив уперед. Перша сходинка, друга…

На третій пересвідчився, що гірше від мороку світло, яке несподівано спалахнуло перед ним і на хвилю засліпило його.

Ніч, повна чудес

Мусив примружити очі. Мить не бачив нічого, крім білого сліпучого кола. Мимохіть позадкував… і, мабуть, розтулив рота, бо з пітьми озвався голос:

— Не кричи!

Тікірі не скрикнув — голос лунав приглушено, ніби не хотів розбурхати будинок.

— Хто це? — шепнув Тікірі.

— Що тобі тут треба? — відповів голос запитанням.

— Самоцвіт, — прошепотів Тікірі. — Він мій! — Усе ще не бачив того, хто тримав електричного ліхтарика. Навіть не впізнав голосу — незнайомий говорив надто тихо. Але зміркував, хто це має бути. Слова, що лунали з темряви, були сінгальські, а в цьому будинку розмовляли по-сінгальськи лише він та…

— Він мій, Анулло! — повторив Тікірі. — Присягаюсь!

— А я вже гадала,

що ти йдеш їх забити, — буркнула Анулла. Вона стояла тепер майже впритул до нього. Опустила ліхтарик. Ось зараз кинеться на Тікірі або підійме руку — він ізнов квапливо позадкував:

— Ні! Не тр…

— Цить, дурню, — засичала Анулла. — Біжи по ту річ, я присвічу тобі.

Секунду Тікірі вагався, чи не підступ це. Чом саме Анулла з доброї волі помагає йому? Але, очевидячки, так воно є! Ані писнувши, збіг туди, куди Анулла скерувала світло. Відчинив двері кабінету. За десять секунд мав, що йому належало.

Служниця чекала на нього під сходами.

— Анулло, — прошепотів Тікірі. — Я переліз сюди з пальми, а як назад — не знаю. Відчиниш мені?

Анулла не сказала ні так, ні ні, а тихо рушила до чорного ходу. Коли вже стояли в саду, вона засміялася злостиво:

— Ну й залив ти їм сала за шкуру! Що тут ниньки робилося! Не вірять уже нікому. І мені давали пити фіолетову воду.

Торкнувсь її руки:

— То дурниця. Брехня, ошуканство. Ти боялася?

— Я! Ніколи я їм не брехала. Проте вони й мене примушували пити. — Навіть у темряві видно було, як вона посміхнулася. — Буцім я не знаю гіпермангану!

— Що це? — спитав Тікірі цікаво, а що вона не відказала, спитав знову — Вони, мабуть, божевільні, еге ж, Анулло?

— Ні, — засміялася Анулла. — Вони просто нас бояться.

— Ти гадаєш? — здивувався він.

— Авжеж, — мовила Анулла. — Бояться, що ми їх виженемо. Ну, то біжи, бешкетнику.

— Чи не даси чого поїсти, Анулло?

Коли Тікірі перелазив паркан, виринув місяць, і його світло залило Ануллу, котра досі стояла перед будинком. Ніби вартовий. Вартовий, ха-ха!.. Місяць одразу ж зайшов, і Тікірі підтюпцем побрався до міста, жуючи шмат хліба, що йому винесла Анулла. Мався на великій силі — бо самоцвіт був при ньому, він зумів його забрати; бо Анулла сказала те, чого він досі до кінця не розумів — вони нас бояться!

Це можливо?.. Мабуть. Сьогодні-бо сталося стільки чудес, то чом би й цьому не статися? Анулла мені допомогла, і це велике диво. Хоч не таке вже й велике, коли людина зрозуміє, як прикро її образили, принизили. Мабуть, Анулла давно їх ненавидить, так само, як я… А що вони нас бояться — то сталося це не сьогодні, мов грім з ясного неба, — вже давно-давно, хтозна-коли, та й ніяке це не диво, нічого тут нема несподіваного…

Тікірі вперто біг на південь. Весь час думав про те, що Анулла сказала йому про пані та пана Маккормік і що, мабуть, стосується всіх сагібів. Авжеж усіх, навіть і Магараджі! І Тікірі раптом згадав, як отоді Магараджа цокнувся з паном Бредероде й сказав: «Тепер уже з ними не пожартуєш!» — і як нагло змовк: «Тихіше, він нас слухає!» Кого Магараджа мав на гадці? Ні Ука Елару, котрий був занадто далеко, ні Стару Тростину, котра не тямила по-англійськи, а мене, Тікірі! Зі мною тепер уже не пожартуєш, з нами всіма уже не пожартуєш! Он воно як. Тікірі засміявся. — Бояться нас! — виспівував тихо в ритмі кроків. — Бояться нас! Ми дужчі від слонів! Мені не потрібен більше слон, аби довести свою силу. Бояться нас, тому вони такі злі та брехливі!