Острів злочинців
Шрифт:
Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.
— Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, — не втримався я й докорив студентам.
З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.
— Боже милостивий, що тут коїться! — заволав він. — А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.
— І не помітили, що прибуває вода? — здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:
— Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації.
Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.
— О господи, — розпачливо волав він, — мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…
Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.
Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.
— Хто ви така? І що тут робите? — почувся здивований Заліччин голос.
— Я знайома пана Томаша, — пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.
— Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, — глузливо мовила Залічка. — Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.
Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.
Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:
— Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?
— Втекла, — кивнула вона головою. — Мені стало нудно в Цехоцінку.
— Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:
— Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.
«От же вперта дівчина! — подумав я. — Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».
О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції — на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.
Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Червоний заїзд». — Злодій Барабаш і його жертви. — Ненажерливий друг Палька. — Що
Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії. До того ж безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.
Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.
Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» — міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.
Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана — чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», — додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», — сяйнула мені неспокійна думка.
По обіді мій поганий настрій ще погіршав. Залічка із студентами інституту антропології викопала з колодязя під горбом над річечкою ще два кістяки. Отже, колодязь ховав останки шести людей, які померли, очевидно, не своєю смертю. Їх колись кинули в колодязь і засипали землею та всяким череп'ям. «Чи тут теж колись діяли злочинці?» — думав я, дивлячись на кістяки й зазираючи в старий колодязь.
— «Червоний заїзд»! Тут був «Червоний заїзд», — сказав хтось з-поміж студентів.
Мені пригадався фільм, що кілька років тому йшов на наших екранах під назвою «Червоний заїзд». Фільм розповідав історію корчмаря, який грабував і вбивав людей, що лишалися ночувати в корчмі. За розповідями старих людей в містечку, тут колись теж стояла корчма, отож назва «Червоний заїзд» видалася мені дуже влучною.
Чутка про страшну криницю, яку розкопали антропологи, хутко облетіла містечко, й до розкопок над річечкою посунули юрби цікавих. По обіді до табору антропологів притюпав пенсіонер, колишній вчитель історії з Антонінів-ської школи. Це був низенький худорлявий дідок із сивою головою і жовтим, геть зморщеним обличчям.
— То Барабашеві жертви, — сказав старий вчитель, по черзі торкаючись пальцем кістяків, знайдених у колодязі.
— Але ж ці люди, здається, жили в сімнадцятому столітті, — заперечив я. — А Барабаш — історія недавня.