Острів злочинців
Шрифт:
Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.
Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта. Але я їхав помалу, уважно прислухався до ритму мотора та приглядався до покажчиків біля керма. Я намагався збагнути цю машину, що здавалася мені розумною істотою з якимсь власним внутрішнім життям.
Навіщо
В автомобілі дядька Громилла була річ надзвичайно кумедна: до спідометра тулилося невеличке дерев'яне, пофарбоване в чорне, смішне чортеня з роззявленим ротом і скляними очима. Коли я вмикав сигнал правого повороту, його праве око спалахувало жовтим світлом і лукаво підморгувало мені. Коли я вмикав сигнал лівого повороту, блимало ліве око. Якщо ж я натискував ногою на гальмо, спалахувала червона лампочка в роззявленому роті чортеняти, і здавалося, що воно показує мені червоного язика. А коли стрілка спідометра минала цифру сто двадцять — чортеня починало рівномірно хитати головою, наче не схвалювало великої швидкості та попереджало: «Стережись, колего, при такому темпі недалеко до біди».
Тож під час моєї подорожі завжди щось блимало до мене, ніби застерігало і повчало. Могло здатися, що машина просто розмовляє з водієм. Це було кумедно й приємно, хоча спершу склалося враження, що чортеня тільки розвіює увагу. Пізніше, коли я призвичаївся до сигналів, які подавала мені машина, я збагнув, що саме вони закликають мене до пильності. Тоді я з вдячністю й шаною згадав дядька Громилла, невизнаного винахідника. Сказати правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок уподобився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громилло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.
За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив молоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.
— Чи довезете мене до Цехоцінка? — спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч
дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дивацькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.
— Гей, панове, — обурився я, — хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість
Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зрозумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка незграбна моя машина.
— Та це ж комета! — глузливо вигукували вони. — Комета Галлея. Опудало на горобців. Це ви жартома кажете, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.
— А я дякую за запрошення й поїду, — сказала дівчина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.
— Не роби дурниці, Терезо, — гукали вони. — Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.
Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:
— Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у повітря.
Дівчина махнула рукою:
— Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.
І попросила мене рушати.
Хтось голосно крикнув:
— Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.
Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще халепа», — подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлопців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.
Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:
— Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість — то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді покинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.
— Скільки вам років? — спитав я.
— Шістнадцять, а що?
— Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.
— Е-е, пусте, — відповіла вона, знизавши плечима. — Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї поїздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночували в селянській стодолі, було шикарно, співали до дванадцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?
— Авжеж. А ви сьогодні снідали?
— Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.
У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачили, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба — всі, звичайно, глузували з машини, — та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», — подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.