Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Він має рацію, — промовив Аарон, а оскільки Кельвін Тауер промовчав, опустивши голову, ніби вивчає власні туфлі, Діпно знову звернувся до Едді: — Проте, якщо нас зупинять місцеві констеблі або копи з поліції штату, ми з Келом принаймні можемо показати їм наші водійські права. Гадаю, у вас їх нема.
— Гадаєте правильно, — погодився Едді.
— І я також маю великі сумніви, ніби ви можете показати дозволи на носіння отих ваших страхітливо великих револьверів.
Едді поглянув вниз, на великий — і неймовірно древній — револьвер, що тулився до його стегна, і знову перевів погляд
— І тут ваша правда, — знову погодився він.
— Тож будьте обережні. Вам це не завадить, небезпечно те, що ви їхатимете з Іст-Стоунгема.
— Дякую, — кивнув Едді і простягнув руку. — Довгих днів і приємних ночей.
Діпно відповів рукостисканням і додав:
— Чудово сказано, але, боюся, останнім часом ночі в мене не вельми приємні і, якщо на медичному фронті скоро не трапиться перемін на краще, дні мої також не будуть надто довгими.
— Вони можуть бути набагато довшими, ніж ви гадаєте, — сказав йому Едді. — Я маю серйозні підстави вважати, що принаймні ще чотири роки ви протримаєтесь.
Діпно торкнувся пальцем свої губ, а потім вказав ним на небо.
— З вуст людини та до вуха Бога.
Поки Роланд ручкався з Діпно, Едді зробив крок до Кельвіна Тауера. На мить його взяв сумнів, він подумав, що букініст не захоче обмінятися з ним рукостисканням, але той простягнув йому руку. Знехотя.
— Довгих днів і приємних ночей, сей Тауер. Ви зробили правильно.
— Мене змусили, і ти це знаєш, — відповів Тауер. — Крамниці нема… ділянки нема… і майже закінчується перша справжня відпустка, яку я мав уперше за десять років…
— «Майкрософт», — раптом вигукнув Едді. А тоді: — Лимони.
Тауер моргнув.
— Вибачаюсь?
— Лимони, — повторив Едді і голосно зареготав.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Під кінець свого, здебільшого безглуздого, життя великий мудрагель і видатний покидьок Генрі Дін найбільшу насолоду отримував від двох речей: обдовбатися і обдовбаним патякати про те, як він зірве банк на фондовій біржі. В інвестиційних справах він вважав себе справжнім Е. Ф. Гаттоном. [67]
67
Едвард Френсіс Гаттон (1875–1962) — відомий фінансист, засновник (1904) однієї з найуспішніших брокерських фірм США.
— Лише одна є штука, братику, куди я майже сто відсотків ніколи не вкладатимуся, — сказав йому Генрі, коли вони якось сиділи удвох на даху. Незадовго до подорожі Генрі на Багами в ролі кокаїнового віслюка це було. — Одна є тема, в яку я майже в жодному довбаному разі не вкладу свої гроші, — це все оте комп’ютерне лайно, «Майкрософт», «Макінтош», «Саньйо», «Санкйо», «Пентіум» і таке подібне.
— А воно ж, здається, популярне, — вставив Едді. Не те, щоб його це цікавило, але чому б не підтримати розмову. — Особливо «Майкрософт». І вгору.
Генрі поблажливо розсміявся і показав, ніби дрочить.
— Мій член, ось що йде вгору.
— Але ж…
— Ага-ага, та знаю я, що людці товпами кидаються на
— Ні, а що?
— Лимони!
— Лимони? — перепитав Едді, йому здавалося, ніби він уважно слухає Генрі, але зараз він дещо розгубився. Звісно, захід сонця того вечора був напрочуд гарним і вмазаний він був колосально.
— Саме їх! — уточнив Генрі, сідлаючи улюбленого коника. — Довбані лимони! Тебе хоч чогось вчили у школі, братику? Лимони — це такі маленькі тваринки, що водяться далеко, у Швейцарії, чи десь там ще. І час від часу — гадаю, кожні років десять, але я не певен — вони стають самогубцями і кидаються зі скель.
— О, — промовив Едді, прикушуючи собі щоку зсередини, щоб дико не розреготатися. — Ті лимони. А я думав, ти про ті, з яких чавлять лимонад.
— Дурень, — сказав Генрі, проте вибачливо добродушним тоном, яким великі й видатні подеколи обдаровують дрібних і дурненьких. — Коротше, моя думка така, що всі ті люди, котрі кубляться, інвестуючи у «Майкрософт», «Макінтош» і, ну, не знаю, у якийсь довбаний «Нервус-Норвус-Спід-Даял-Чіпс», всі вони тільки те й роблять, що збагачують Білла Гейтса та того Стіва довбаного грошовитого Джобса. Все це комп’ютерне лайно розвалиться і згорить не пізніше 1995 року, всі експерти так вважають, а люди ще й у них інвестують? Довбані лимони кидаються зі скелі у довбаний океан.
— Дійсно, довбані лимони, — погодився Едді і відкинувся спиною на все ще теплий дах, щоб Генрі не міг побачити, як нелегко йому утримуватися від реготу. Він бачив мільярди лимонів компанії «Санкіст», що дріботять до високих урвищ, всі вдягнені у червоні тренувальні шортики і маленькі білі кросівки, як у рекламному кліпі М&М по телевізору.
— Авжеж, але хотілося б мені, аби я вклався у той довбаний «Майкрософт» десь так року 1982-го, — сказав Генрі. — Ти можеш собі уявити, що акції, які тоді продавалися по п’ятнадцять баксів, тепер продаються по тридцять п’ять? От лажа!
— Лимони, — промовив мрійливо Едді, задивившись на вичахаючі кольори вечірньої зорі. Тоді йому залишалося жити менше місяця в своєму світі — в тому, де Кооп-Сіті розташовується у Брукліні, і завжди там був, — а в Генрі залишався всього місяць життя, крапка.
— Авжеж, — сказав Генрі, лягаючи поряд з ним. — Знав би ти, братику, як мені хотілося б потрапити у вісімдесят другий.
П'ЯТНАДЦЯТЬ
Раптом, не випускаючи руку Тауера зі своєї, він сказав:
— Я з майбутнього. Ви ж знаєте це, чи не так?
— Я знаю, що він мені сказав, що це так, — кивнув Тауер в бік Роланда, намагаючись звільнити руку. Та Едді не відпускав.
— Послухайте мене, Кел. Якщо послухаєте і діятимете, як я вам скажу, ви заробите вп’ятеро, а то і вдесятеро більше, ніж те ваше пустище може коштувати на ринку нерухомості.
— Вельми серйозна балачка людини, котра навіть шкарпеток не носить, — сказав Тауер, знову намагаючись звільнити руку. Але Едді не відпускав. Колись він не зміг би її втримати, подумалось йому, але тепер його руки стали сильнішими. І воля теж.