Пів'яблука
Шрифт:
…Наступної середи зустрiч не вiдбулася. Галя була у вiдрядженнi у Києвi, а Луїза на зйомках у замку в Пiдгiрцях. Ще через тиждень Iрина мусила саме у середу їхати на Волинь, щоб вибирати на фабрицi тканини пiд замовлення. Коли нарештi усi зiбралися у «Зубрiвцi», Магда повiдомила, що вона вагiтна. Термiн — три мiсяцi. Виходило, що Магда завагiтнiла вiдразу пiсля народження Соньки.
12 Галя. Єрофеєв
«Колекцiонер» Джона Фаулза її приголомшив. Серед книжок, прочитаних останнiм часом, цей роман був найсильнiшим. Галя читала багато й
«Жодного дня без книжки!» — iронiзував чоловiк, заходячи у спальню, де вона перед сном, уже у пiжамi, гортала, лежачи у лiжку, сторiнку за сторiнкою. На тумбочцi у прозорому пластиковому ящику чекали своєї черги стоси нових i старих книжок. Про Маринiну, Донцову, Устiнову думала самовпевнено: менi б вiльний час — i я б так змогла, якби постаралася. Вони талановитi, але i я не ремiсник.
Пiсля ж Фаулза, як пiсля Джойса чи Воннегута, робила висновок для внутрiшнього користування: а так не зможу. Прихована вiд усiх гра: можу — не можу. Але ж вона i на рiвнi Донцової не пробувала. Може, то лише збоку здається, що це посильна справа, а чи вийде насправдi — лише результат покаже. Бодай спробувати дотягнутися до верхiвки своїх можливостей! Навiть задля того, аби довiдатися, де є ця верхiвка, на якому рiвнi.
Вона ретельно приготувалася до iнтерв’ю з Вiктором Єрофеєвим, письменник мав приїхати до Львова з Москви. Ще раз переглянула роман «Росiйська красуня», який читала кiлька рокiв тому. Подивилася чергову телепрограму «Апокрифи», яку вiв Єрофеєв. Проковтнула в українському перекладi роман «Хороший Сталiн», дiйшовши висновку, що i ця книжка Єрофеєва, як «Колекцiонер» Фаулза — справжня, таку зi швидкiстю двадцять сторiнок на день, як майстринi жiночих романiв, не напишеш. Занотувала у блокнотi запитання до письменника. «Зараз ви бiльше читач чи письменник? Яка книжка лежить у вашiй дорожнiй валiзi? Нiколи не виникало бажання змiнити прiзвище, адже у лiтературi вже є В. В. Єрофеєв — ваш тезка? У «Хорошому Сталiнi» ви сказали: «Можливо, я — найвiльнiша людина у Росiї…». Власне, це невелике досягнення, особливої конкуренцiї у цiй галузi не спостерiгається. Усi змагаються в iнших вимiрах. Що означає по-вашому — вiльна людина?» А найбiльше її цiкавила технологiя його письменництва. Як вiн пише? До дрiбниць — як? Ручкою, друкує на машинцi чи працює на комп’ютерi? Коли — вранцi, вдень, вночi? Скiльки може написати за один «пiдхiд» — i скiльки днiв може не писати? Як чистить свої тексти? Кому першому їх показує?
Iнтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зiрвалося. Вiн був би здивований, якби дiзнався, що ця усмiхнена енергiйна редакторка журналу за пiвгодини до зустрiчi з ним мусила пити лiки вiд посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на пiвсклянки води згiдно з iнструкцiєю.
Дожила до сорока п’яти рокiв i не знала, що таке похмiлля. Тепер знатиме: нiби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї вiд втоми, тiльки ще гiрше. Занадто легко вчора пився кагор на днi народження Єрохiна.
А може кагор був «палений»?
— Кагор п’ють як лiки, — пояснила Луїза, приїхавши вранцi рятувати подругу.
Вона ж i купила, що треба, в аптецi для порятунку.
— А ти скiльки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобi кагору не скоро забажається…
Скарбничка вiдчуттiв, емоцiй, смакiв, запахiв поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повiрити на слово тому ж Єрохiну, скажiмо, який нерiдко страждав вранцi вiд наслiдкiв бурхливо проведених вечорiв. Але ж нi, треба в усьому переконатися самiй. От i переконалася. У найневдалiший момент.
Вiктор
Галя вибрала грецький салат i каву згодом. У салатi домiнував смак орегано. Вона часто замовляла цей салат, i нiде його не готували однаково.
Люди або вмiють одночасно їсти i розмовляти, або не вмiють. I вiд цього залежить, наскiльки приємним чи вiдразливим буде спiльний обiд. Єрофеєв вмiв. Апетит лише посилювався вiд споглядання того, як вiн акуратно iз задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львiв як мiсто, оповите таємницею, зi своїм ритмом, мiсто, яким хочеться гуляти неспiшно, бо воно розраховане на крок…
— Ми йшли з вами сюди i згадували мою бабусю, — говорив Єрофеєв. — Те мiсце з «Хорошого Сталiна», де вона розвиває бурхливу дiяльнiсть на кухнi: виварює бiлизну, орудує важкезною праскою… Так-от, вiльна людина вирiзняється передусiм бурхливою енергiєю. Квола людина не може бути вiльною.
— На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вiльних людей?
— Менi цiкава людина думаюча. Тому й запрошую вiдомих людей, якi вмiють думати. Нещодавно був Роман Вiктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмi говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого бiльше любить: чоловiки жiнок чи навпаки… Здавалося б, хiба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрiсть, зраду, егоїзм… I от коли ми разом розмiрковуємо про базовi людськi якостi, виявляється, що ми себе не те що переоцiнюємо, а недооцiнюємо… Справжня лiтература тiльки-тiльки починається, головне її завдання — дослiдження людини, її стану. Найцiкавiше зараз у лiтературi — як функцiонує людина…
— Беретеся до роботи в якомусь особливому станi?
— Про це слiд дуже обережно говорити. Це ж не плавання — навчився i пливеш. Це як чоловiча потенцiя: сьогоднi є, а завтра нi. I не пояснити собi, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторiнок, про якi ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Росiйськiй красунi». I раптом знайшов, раптом пiшло, немов хтось почав диктувати. I я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю iнтонацiю i спiшив усе записати. Я тодi зрозумiв, що письменник не пише. Вiн лише чує. Немов намагаєшся розiбрати слова у радiостанцiї, а її глушать i вони зникають. У «Росiйськiй красунi» є такi деталi, якi я нiколи не знав про жiнку i жодна жiнка менi це не розповiдала. Можу заприсягнутися, що є якiсь зовсiм iншi енергiї, якi приводять у лiтературу.
— Ви потiм сильно правите свiй текст?
— Я правлю ту саму «отсєбятiну», забираю те, що не розчув i придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалi, говорити про лiтературу — це брехати постiйно. Наявнiсть iдеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зiйтися, збiгтися, злитися в одне цiле. Iдея, як хробак, i назустрiч цьому хробаку має виповзти iнший. Кажуть, письменник — майстер слова. Неправда. Вiн раб слова, вiн йде за ним, вiн слабший за своє слово. I чим кращий письменник, тим менше вiн вiдповiдає за свiй твiр…