Пів'яблука
Шрифт:
— Та ж характер має — не приведи Господи…
— Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…
— Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! — усмiхалися подруги.
— Та я, дiвчата, й
— А я люблю, — не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. — Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.
— Та що ти порiвнюєш? Ви — особливий випадок. Таких пар — одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.
— А ви впевненi, що все про мене знаєте? — запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.
За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.
Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?
I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.
— Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? — веселою скоромовкою з’ясовувала вона. — «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», — дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, — «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!
— Луїзо, а ти чого мовчиш? — смикнула Галя мовчазну Луїзу.
— Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! — озвалася подруга. — Як щось не по тобi — гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…
Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!
I Луїза розповiла iсторiю про те, як кiлька днiв тому у її квартирi проводка не витримала напруги.
Вранцi перед роботою зникло свiтло у передпокої, на кухнi, у ваннiй. Навiть кави не вдалося попити: електрочайник прикипiв вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» — запитав у лiфтi Кiнь, коли вони пiднiмалися у редакцiю, i вона несподiвано для себе пожалiлася йому на побутовi вiйни мiсцевого значення i на свою чергову поразку у цьому вiчному двобої. Ввечерi вiн приїхав до неї, оглянув обсяг робiт, i вже через десять хвилин дзвонив сусiдовi у дверi, щоб позичити iнструмент. Полагодив розетку, повернув свiтло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шумiла вода. Луїза спостерiгала, як вiн впевнено з усiм вправляється — без жодного зайвого руху. У її помешканнi немов би вiдбувалося захоплююче шоу Девiда Копперфiлда, i вона не в змозi була вiдвести погляд вiд рук фокусника. Їй згадався Степан, з яким у неї так нiчого путнього й не вийшло: вiн почувався у гостях як вдома, iз задоволенням влаштовувався на її диванi з пультом
— I що? — слухачки забажали продовження.
— Нiчого, — поставила крапку Луїза.
— Не хочеш поки що говорити — не говори, — пiдтримала Магда, якiй дуже хотiлося дiзнатися, чим усе вчора закiнчилося.
— Найсексуальнiший вигляд, скажу я вам, — вирiшила дещо додати Луїза, — має чоловiк з викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нiчого не можу зi собою зробити, дiвчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стiнку забиває, вiдразу ж накриває хвиля захоплення.
— Це тому, — пояснила Магда, — що для тебе побутовi проблеми — вища математика. Вони тебе паралiзують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…
Магда сьогоднi була в ударi, майже не замовкала. Iрина ж переважно мовчала й слухала, iз задоволенням перебуваючи у режимi споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навiть розмови про дрiбницi життя видаються цiкавими. Думка про марнування часу може виникнути на важливiй нарадi, у черзi пiд кабiнетом чиновника або на батькiвських зборах у школi — тiльки не пiд час захоплюючих теревенiв нi про що з найближчими товаришками. Поспiлкуєшся години пiвтори-двi з тими, хто пiдходить тобi на молекулярному рiвнi, i настрiй полiпшується, на душi розвиднюється. Кращого сеансу групового психологiчного розвантаження годi й придумати.
От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салонi мод, де працювали самi жiнки, Iринi нiколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред реплiки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбеля, я це добре пам’ятаю…» — вставити запитання: «Дiвчата, може менi варто кардинально змiнити стрижку?» — i дiвчата, мовчки оцiнивши твою зачiску, висунуть по кiлька переконливих аргументiв «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Iрина запитує, отже вже зважилася на експеримент. Стрижки вона мiняла часто: пiд настрiй, пiд подiю, пiд нове захоплення… Залишалася постiйною лише щодо кольору — воронячого крила.
Луїза теж полюбляла змiнювати зачiски, але завжди на довгому волоссi. Довге волосся, говорила вона, — найпереконливiша принада жiнки. Збирала свої вогнянi кучерi у хвiст, пiднiмала у високу зачiску, скручувала низьким джгутом на потилицi або пiдгортала i крiпила гренадлями* так, що складалося враження, нiби вона зважилася на стрижку-каре…
Подiбнi перукарськi розваги не надто цiкавили вiчно заклопотану Галю, її влаштовував один i той самий каштановий колiр, i одна й та сама довжина — по плечi.
Магда ж ще у студентськi часи знайшла свою стрижку, i роками зберiгала вiрнiсть класицi: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало задану форму i дивувало рiдкiсним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.
Замовили ще кави.
— А може, вина? — запропонувала Луїза i знову покликала офiцiанта. — У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Мiсяцi два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкiряних рукавичок i… ледь вiдчутну нотку котячої сечi.
Молоденький офiцiант, на вигляд старшокласник, помiтно знiтився. На розгубленому обличчi виразно читалося запитання: ви це серйозно чи жартуєте?