Північна Одіссея
Шрифт:
Але не встиг улягтися шум гуляння, як двері розчинилися й увійшов вождь отих морських волоцюг. Із собою він приніс якісь темні пляшки, з яких ми пили — і нам стало весело. Розумієте, я ж був лише юнаком і все своє коротке життя прожив на краєчку землі. Тому по моїх жилах як вогонь розлився, а серце моє стало легким та безтурботним, як піна, яку зриває вітер з вершечка хвилі. Унга ж, широко розплющивши очі, принишкла на шкурах у кутку, явно перелякавшись. І той, що з гривою, як у лева, дивився на неї довго і безцеремонно. Трохи згодом прийшли його люди, принесли купи подарунків і склали їх переді мною. У всьому Акатані не було такого багатства. Там були рушниці, великі й маленькі, порох, кулі та набої. А ще там були блискучі ножі та сокири, всілякі хитрі інструменти та речі, які мені раніше ніколи не доводилося бачити. Здоровань показав мені знаком, що то все — моє, а я подумав, що то він од щедрості та великодушності, але потім він дав мені зрозуміти, що навзамін хоче, щоб Унга пішла з ним на корабель.
Я виповз на берег і став кликати людей на підмогу, але вони поховалися з переляку. Тільки Яш-Нуш виявився справжнім чоловіком, але вони тріснули його веслом по голові; він упав обличчям у пісок і не ворухнувся. І, напнувши вітрила та весело виспівуючи, загарбники відпливли геть з попутним вітром.
Люди казали, що це добре, бо не буде більше крові й ворожнечі на Акатані. Я ж, не кажучи ні слова, дочекався повного місяця, а потім завантажив свій каяк рибою та салом і подався на схід. Я бачив багато островів і багато людей. Я, хто жив на краєчку землі, побачив, що світ дуже великий. Я розмовляв жестами, але ніхто і ніде не бачив ні шхуни, ні чоловіка, схожого на морського лева. При цьому вони завжди показували на схід. Мені доводилося спати в дивних місцях, їсти дивну їжу і зустрічати дивних людей. Багато хто з них сміявся, вважаючи мене несповна розуму; але часто старики роздивлялися моє обличчя проти світла і благословляли мене, а очі жінок ставали ніжними і мрійливими, коли вони, у свою чергу, розпитували мене про дивний корабель, про Унгу та моряків.
Ось таким чином, через бурі та шторми, потрапив я на Уналашку. Там було дві шхуни, але тієї, що я шукав, серед них не було. Тож я подався на схід, а світ ставав дедалі більшим, хоча ні на острові Унамок, ні на островах Кадьяк та Атоньяк ніхто про вітрильник нічого не чув. Одного разу потрапив я на скелястий острів, де люди видовбували в горі великі діри. Там була шхуна, але знову не та, яку я розшукував. Чоловіки вантажили на неї викопане ними каміння. Це виглядало по-дитячому нерозумним, бо ж увесь світ зроблений із каміння; але вони нагодували мене і влаштували на роботу. Коли шхуну добряче навантажили і вона вже мала належну осадку, капітан дав мені грошей і сказав, що я вільний. Я спитав, куди попрямує шхуна, і він показав, що на південь. Я знаками пояснив йому, що хотів би податися на південь разом із ним. Той спочатку розсміявся, але йому бракувало матросів, тому він все ж узяв мене на підмогу. І я навчився морських виразів, навчився тягнути на канаті, рифити вітрила при раптових шквалах і стояти стерновим на штурвалі. Мені неважко було набувати цих знань та навичок, бо кров предків, що текла в моїх жилах, була кров'ю мореплавця.
Мені здавалося, що коли я опинюся серед людей його покликання, то швидше знайду свого кривдника. Коли одного дня на обрії замріяла земля і ми нарешті увійшли до порту, я нарахував там шхун не менше, аніж я мав пальців на руках. Але судна, що стояли біля пірсів, розтягнулися на милі, їх там було як оселедців у бочці. І коли я пішов до них розпитувати про чоловіка, схожого на морського лева, то моряки сміялися і відповідали мовами різних народів. Виявилося, що припливли туди люди з усього світу.
І я подався до міста і ходив, придивляючись до обличчя кожного чоловіка, якого зустрічав. Але їх було так багато — як лососів під час нересту, — що неможливо було навіть порахувати. Міський шум гнітив мене так, що несила було терпіти, а від навколишньої метушні замакітрилася голова. Але я все шукав і шукав; я йшов через краї, де люди співали, втішаючись теплому сонцю, де на широких рівнинах достигав багатий врожай, де було багато величезних міст, що повнилися чоловіками, котрі жили, як жінки. На їхніх вустах були неправдиві слова, а серця були чорні від жаги золота. А тим часом мій народ в Акатані полював, ловив рибу і втішався з думки, що світ — маленький.
Але завжди зі мною був той погляд, що мені його подарувала Унга, коли ми поверталися з рибалки, і я не сумнівався, що все одно настане час, коли я її знайду. Вона йшла тихими долинами у вечірніх сутінках або вела мене соковитими полями, мокрими від ранкової роси, а в очах її світилася надія, яку тільки Унга й могла мені дати.
І пройшов я крізь тисячі міст. Одні люди в них були доброзичливі і годували мене, другі з мене сміялися, треті — лаяли; але я тримав язика за зубами і ходив чужими шляхами та бачив чужі краєвиди. Інколи мені, вождю й сину вождя, доводилося гнути спину на людей, лихих на язик та бездушних, наче камінь, людей, які витискали золото з поту і горя своїх собратів. Та ні слова не мовив я про свій пошук, поки не повернувся до моря, як інстинктивно повертається тюлень на своє лігвище. Але то вже був інший порт
Тож найнявся я на тюленячу шхуну разом з лінивими сивашами та й подався по його невидимому сліду на північ, де полювання було якраз у розпалі. Ми провели в океані кілька довгих виснажливих місяців. Я розмовляв з багатьма моряками, чув від них багато про дикі витівки того шуканого мною велетня, але жодного разу не довелося мені зустрітися з ним у морі. Ми подалися далі на північ, аж до Прибиловських островів [15] , і убивали тюленів десятками прямо на березі, потім затягували їхні ще теплі тіла на шхуну; з дренажних жолобів стікали кров та жир, а на палубі неможливо було стояти. Потім за нами погнався якийсь пароплав і обстріляв нас із гармат. Але ми підняли вітрила і кинулися навтьоки. Шхуна йшла так швидко, що хвилі перекочувалися через палубу і вимили її дочиста, а через деякий час нас оповив густий туман, що і сховав від переслідувачів.
15
Прибиловські острови— група островів у Беринговому морі.
Кажуть, що саме в той час, коли ми, не тямлячи себе від страху, тікали від погоні, рудоволосий морський волоцюга підійшов до Прибиловських островів, увірвався на фабрику, і поки одна частина його людей тримала під прицілом службовців компанії, друга завантажила на його корабель десять тисяч сирих шкур, поцупивши їх із солярні. Я недаремно вжив слово «кажуть», але я вірив цим розповідям, бо добре пізнав на собі вдачу цього волоцюги. До того ж усе узбережжя північних морів, хоч би де я з'являвся, гомоніло про його шалену сміливість. Дійшло до того, що три країни вислали проти нього свої кораблі. А ще я чув розповіді про Унгу, бо капітани співали їй хвалу, а вона була завжди з рудоволосим гігантом. Розповідали, що вона перейняла звичаї його собратів і почувалася з того щасливою. Але все одно я добре знав: у глибині душі вона завжди тужила за своїм народом та жовтою смугою берега в Акатані.
Минуло багато часу, і я знову опинився в порту біля безкрайого моря. Там я дізнався, що рудоволосий подався через увесь великий океан полювати тюленів на схід від теплої країни, що лежить на південь від російських морів. І я, ставши на той час досвідченим моряком, найнявся на корабель з білими людьми і вирушив слідком за ним полювати тюленів. Біля узбережжя тієї нової землі було мало суден; узрівши тюленячу зграю, ми повиснули у неї на хвості і гнали на північ, переслідуючи впродовж усієї весни того року. А коли у самок з'явилися тюленята і тварини повернули до російських берегів, наші люди перелякалися і стали ремствувати. Був сильний туман, і кожного дня хтось гинув на човнах. Нарешті люди взагалі відмовилися працювати, і капітан повернув судно назад. Але ж я знав, що рудоволосий морський волоцюга нічого не боїться і тому буде переслідувати тюленячу зграю аж до російських островів, куди мало хто наважувався ходити. Тож пізно вночі, коли дозорний задрімав, я поцупив човен і поплив сам до тієї теплої землі. І я подався на південь, і зустрів у бухті Едо [16] чоловіків — несамовитих і безстрашних. Дівчата-гейші з місцевості Йошивара були маленькі на зріст, світлошкірі, як сталь, і вродливі, але я не мав часу зупинятися, бо знав, що Унга в цей час десь гойдається на хвилях біля північного лежбища тюленів.
16
Едо— до 1869 р. назва Токіо.
У бухті Едо зібралися чоловіки з усього світу, вони були страшенними відчайдухами і ходили під японськими прапорами. З ними я і подався до багатих на тюленів берегів острова Копер Айленд, де наші солярні незабаром були битком набиті шкурами. І в тому тихому морі ми не зустрічали нікого, поки не зібралися вертати назад. Аж раптом одного дня, коли сильний вітер розігнав туман, з його кромки вигулькнула шхуна і ледь не наскочила на нас; за нею слід у слід гнався російський військовий корабель, випускаючи клуби диму зі своїх труб. Ми кинулися навтьоки з першим же поривом вітру, але шхуна продовжувала насідати, підбираючись дедалі ближче і долаючи три фути при наших двох. А на її кормовій надбудові стояв чоловік з гривою морського лева. Він стискав поручні і від повноти почуттів гучно сміявся, явно радіючи такій пригоді. Унга теж була з ним — я встиг придивитися й упізнати її, але невдовзі рудоволосий відіслав її в трюм, коли заговорили гармати російського корабля. Невдовзі їхня шхуна, долаючи три фути при наших двох, обійшла нас, і тепер ми бачили, як при кожному стрибку на хвилях оголялося її позеленіле стерно. Вхопившись за штурвал, я несамовито лаявся, підставляючи спину російським гарматам. Рудоволосий навмисне обігнав нас, щоб нас підставити, а самому — втекти. Скінчилося все тим, що нам позбивали щогли, і нас понесло вітром, як поранену чайку. А рудий разом з Унгою гайнув за обрій — тільки його й бачили.